Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Про що вони розмовляли протягом тих дванадцятьох годин без перерви? Багато про Африку, само собою зрозуміло, але також про свої родини, своє дитинство, свої мрії, ідеали та прагнення своєї юності і про те, як, самі того не усвідомлюючи, вони виявили, що Конго проникло в їхні серця і змінило їх з голови до ніг. Роджер неабияк здивувався, що чоловік, який ніколи там не був, міг так добре знати ту країну. Її географію, її історію, її народ, її проблеми. Він зачаровано слухав, як уже багато років тому дрібний службовець пароплавної лінії «Елдер Демпстер» (тієї самої, на якій Роджер у дні своєї юності працював у Ліверпулі), яким був Морел і якому було доручено в Антверпенському порту реєструвати кораблі й здійснювати фінансову ревізію їхніх вантажів, запідозривши, що вільна торгівля, яку нібито відкрив Його Величність Леопольд Другий між Європою й Незалежною Державою Конго, була не тільки несправедливою, а й очевидним обманом. Як можна було назвати вільною комерцією таку торгівлю, коли кораблі, що приходили з Конго, вивантажували у великому фламандському порту тонни каучуку та великі кількості слонової кістки, пальмової олії, мінералів та шкур і завантажували, щоб відвезти туди, тільки рушниці, канчуки та ящики з кольоровим склом.
Ось тоді Морел і зацікавився Конго і став розпитувати всіх, хто їхав туди або повертався звідти до Європи, — комерсантів, чиновник, туристів, пасторів, священиків, авантюристів, солдатів, полісменів, і читати все, що потрапляло йому до рук, про ту величезну країну, чиї проблеми він тепер знав, як свої п’ять пальців, так ніби здійснив туди з десяток інспекційних подорожей, схожих на подорож Роджера Кейсмента по територіях Середнього й Верхнього Конго. І тоді, ще не відмовляючись від своєї посади в компанії, він почав писати свої статті й публікувати їх у газетах і журналах Бельгії та Англії, спочатку підписуючи їх псевдонімом, а потім і власним прізвищем, засуджуючи те, про що йому стало відомо, і спростовуючи фактами та свідченнями ідилічний образ Конго, який писаки, що були на службі в Леопольда Другого, пропонували світові. Він займався цією діяльністю вже багато років, публікуючи статті, брошури та книжки, виголошуючи промови в церквах, культурних центрах, політичних організаціях. Ця кампанія захопила його цілком. Тепер йому допомагало багато людей. «Це також Європа, — багато разів думав після зустрічі 10 грудня Роджер Кейсмент. — Не тільки ті поселенці, політики та злочинці, яких ми послали до Африки. Європа — це також кришталево чистий дух: Едмунд Д. Морел».
Відтоді вони стали зустрічатися часто й продовжували свої розмови, які надихали й збуджували обох. Вони стали називати один одного приязними прізвиськами: Роджер був Тигром, а Едмунд — Бульдогом. Під час однієї з їхніх розмов виникла ідея створити фундацію «Асоціація реформ у Конго». Обидва були здивовані тією широкою підтримкою, яку здобула їхня ініціатива, надавши їм чимало прихильників і охочих допомогти. Насправді дуже мало хто з політиків, журналістів, письменників, священнослужителів і відомих людей, до яких вони зверталися, відмовляв надати їм допомогу. У такий спосіб Роджер Кейсмент познайомився з Алісою Стопфорд Гріш Її відрекомендував йому Герберт Ворд. Аліса була однією з перших осіб, які дали гроші, своє ім’я та свій час Асоціації. Джозеф Конрад також це зробивші багато інтелектуалів та митців наслідували його. До них приєднувалися фундації, відомі імена, й дуже скоро стали відбуватися публічні заходи в церквах, культурних та гуманітарних центрах, де наводилися свідчення, організовувалися дебати та друкувалися публікації, щоб відкрити очі громадській опінії на справжню ситуацію в Конго. І хоч Роджер Кейсмент, з огляду на свою дипломатичну службу, не міг брати участь в управлінні Асоціацією, він присвятив їй увесь свій вільний час, після того як нарешті передав свій звіт до Форін-Офісу. Він віддав Асоціації частину своїх заощаджень та свою платню і писав листи, відвідував багатьох людей і домігся, що велика кількість дипломатів і політиків стали підтримувати справу, яку захищали він та Морел.
Через багато років, коли Роджер Кейсмент згадував ті гарячкові тижні кінця 1903 року та початку 1904-го, він казав собі, що найважливішим для нього було не домогтися популярності, яку він мав ще до того, як уряд Його Величності опублікував його «Звіт», а ще більшу славу він здобув потім, коли агенти, що перебували на службі в Леопольда Другого, почали таврувати його в пресі як ворога Бельгії та наклепника на її політику, а те, що завдяки Морелу, Асоціації та Гербертові він познайомився з Алісою Стопфорд Ґрін, бо відтоді він став її близьким другом і, як любив похвалитися, учнем. Від першої хвилини їхнього знайомства між обома виникло почуття порозуміння й симпатії, яке з плином часу дедалі поглиблювалося.
На другий чи третій раз, коли їм випало бути на самоті вдвох, Роджер відкрив серце своїй палкій подрузі, як зробив би чоловік глибокої віри перед своїм сповідником. Їй, жінці, що, як і він, походила з протестантської ірландської родини, він наважився сказати те, про що досі нікому не говорив: там, у Конго, живучи поруч із несправедливістю й насильством, він відкрив, якою великою брехнею був колоніалізм, і саме там він почав відчувати себе ірландцем, тобто громадянином окупованої країни, яку нещадно визискувала імперія, що знекровила Ірландію й позбавила її душі. Він відчував сором за багато речей, які відчував і в які вірив, повторюючи науку своїх батьків. І він був сповнений рішучості спокутувати свою провину. Тепер, коли завдяки Конго він відкрив Ірландію, він хоче бути справжнім ірландцем, хоче пізнати свою країну, зробити своїми власними її традицію, її історію й її культуру.
Ласкава, з дещо материнським почуттям — Аліса була на сімнадцять років старша за нього, — іноді дорікаючи цьому сорокарічному малюкові за надто бурхливі спалахи
