Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

Анна підійшла до тітки й обійняла її за плечі.

– Та що там казати. Вона й сама не гляне на такого, як він.

Така хороша дівчина вартує ліпшого хлопця.

Тітка скрушно хитнула головою.

– Дай-то Бог, Анно. Але щось мені не хочеться відпускати Марисю з дому. Ми навіть у тебе в маєтку гостювали разом. Боюся, скучатиме вона за домом, за Жовквою, за родиною. Мусиш мені ще раз пообіцяти… ні, присягнути на Біблії, що дбатимеш про неї, як дбаєш про рідних дітей.

– Не сумнівайтеся, дбатиму, – Анна серйозно глянула тітці в очі. – Ми й листи кожного тижня вам писатимемо. Та й ви, як час матимете, приїдете до нас у маєток. Вранці виїдете, а ввечері на місці будете. Будинок у мене великий, то місця всім стане. Візьмете собі до компанії Павлуся. Йому теж сподобається у мене. Маємо по сусідству великий став. Та й річка близько. На човні поплаває, порибалить. Зрештою, що я говорю. Ви ж були у нас, то й самі все це бачили та знаєте. А щоб ви не переживали, я за ним попрошу приглянути когось із чоловічої челяді. Разом підуть рибу ловити.

Тітка важко зітхнула.

– Подивлюся, як там складеться. Може, залишу пекарню на Петра і приїду до тебе на тиждень погостювати. Там дасться чути.

Анна усміхнулася.

– От і домовилися. Ви теж відпочинете у моєму маєтку. Напрацювалися за життя.

Вона підійшла до вікна і прочинила його навстіж.

Подивіться, який сьогодні гарний день заповідається. Сонячний та гарний, то й дорога легкою буде, – Анна озирнулася на тітку. – Не переживайте. Марися молода. У її віці зміни легко приймаються. Та й спокійно зараз. Нема жодних заворушень, пересувань війська чи збуїв.[37] Навіть про випадки холери нічого не чути в околицях. У нас у маєтку так гарно та затишно, саме задоволення там жити. Дім великий маємо. Аж чотири спальні для гостей умеблювали, і ще є два покої вільні про запас. Місця ще нікому не забракло. Я Марисі найліпшу спальню виділю. Світлу та зручну. А сад і парк який у нас тепер гарний став. Ви б, цьоцю, бачили. Ми дві нові альтанки три роки тому збудували, і дерева нові насадили. Аж зі Львова черехи[38] везли. Не знати тільки, чи прижилися. От приїду в маєток і побачу. Якщо перебули цьогорічні морози, то зараз цвітуть, певно. Марисі в нас сподобається. У дитинстві ж приїздила із задоволенням. А не сподобається, то я привезу її назад до Жовкви. Як собі сама захоче.

Анна знов повернулася до вікна, з насолодою вдихнула свіже ранкове повітря, яке увірвалося до кімнати разом з подихом вітру, тоді глянула на вікно будинку навпроти і ледь усміхнулася. При денному світлі від нічних примар не залишилося й сліду, а напад учорашньої гострої туги за Адамом змалів до напівпрозорих спогадів і заховався на денці серця. Все минає. Погане, на щастя, теж.

Насолоджуючись лагідними доторками весняного проміння, Анна заплющила очі. Ранок ще дихав прохолодою, проте сонце вже щедро дарувало світові тепло і яскраве світло. Саме в таку погоду дуже приємно подорожувати. Таки не помилилася, коли обрала для мандрівки цю пору року. Ще не літня спека, але вже й не холодна весна.

Анна ледь вихилилася з вікна, розплющила очі й блаженно усміхнулася. Яка чудова весна. Хочеться дихати на повні груди, радіти кожній дрібничці, думати про щось гарне, світле, радісне, кудись іти, щось робити, долати якісь перешкоди. Добре, що саме зараз треба їхати у маєток. І погода гарна, і настрій прекрасний. Життя взагалі чудова річ. Надто коли дарує ось такі безхмарні та безпроблемні дні.

Анна ще дужче вихилилася з вікна і сперлася ліктями на підвіконня. Вітер знадвору заплутався в її волоссі, розгойдав фіранку, а від пахощів квітучого саду, які він приніс, аж запаморочилося в голові.

Глибше вдихнувши повітря, Анна безтурботно усміхнулася. Раптом її охопило таке шалене відчуття щастя, аж подих перехопило. Якби не тітка, не втрималася б і закружляла в танці босими ногами по дощаній підлозі.

Вона мимоволі затамувала подих. Ні, ні, не можна так! Вона вдова! Які танці? Яка радість?

Анна знову трохи вихилилася з вікна і глянула на квітучі дерева за вікном. Але ж, Господи, як приємно почуватися молодою, здоровою та сильною. Після розпачу та зневіри це як справжній подарунок долі. Зрештою, вона анітрохи не гірша, ніж інші жінки. Он тітка теж удова, проте їй нормально живеться. Навіть краще, аніж у шлюбі з вуйком.

Анна озирнулася на тітку, щоб усміхнутися їй, проте несподівано наштовхнулася на її вкрай невдоволений погляд.

– Анно, ти що, здуріла? Навіщо ти висунулася з вікна? У тій хвилі відійди мені звідси.

– А що таке? Хіба мені не можна тут стояти?

– А ти як думаєш? Стоїш тут при вікні ледь не гола. – Тітка рішуче відтіснила Анну вглиб кімнати, прикрила вікно і щільно засунула фіранку на вікні. – Чисто звар’ювала? Подивися на себе. Щойно з ліжка. Хочеш, щоб тебе побачили сусіди і потім обмовляли тебе і мене? Встиду перед людьми собі та мені наробиш.

Анна ледь повела плечима і здивовано глянула на безлюдну вулицю за вікном.

– Нікого там нема, цьоцю. Дайте собі і мені спокій з таким, – вона нетерпляче відкинула волосся з чола назад. – Та навіть якби й був там хтось. Нехай собі пліткують. Ще не народилася така людина, яка б усім вгодила. Я нормально вдягнена для ранку. Та й не видно мене за деревами саду. І взагалі, мені є про кого і про що думати. Сусіди мені точно не в голові.

Вона підійшла до ліжка, присіла біля сина на постіль і легенько торкнулася долонею щічки.

– От про кого я маю думати, а не про сусідів. Дивіться, як міцно Адасю спиться. Як по купанню.

Вона відхилила балдахін над ліжком трохи вбік, спритно підчепила його вгорі на гачок і дозволила сонячним променям залити яскравим світлом постіль, на якій спав Адась.

– Бачите? Не рухається навіть. – Вона розсміялася і потормошила малого, який, ніби нічого не відбувається, солодко спав на білосніжній подушці, огорнутий ковдрою так, щоб випадково не звалитися з ліжка. – Прокидайся, Адасю. Сплюх малий. Сонце високо, а нам ще шмат дороги до маєтку.

Вона торкнулася сина рукою, ледь нахилилася, поцілувала в розрум’янену від сну щічку, усміхнулася і підвела погляд на тітку.

– А Марися всі свої речі зібрала? Нехай одягу