Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
Анна лагідно глянула на дівчину, тоді перевела погляд на її сукню. Справді, цю річ таки доведеться заховати подалі в скриню і більше ніколи не витягувати. Зовсім не личила дівчині. Більш аніж непоказна. Марисі варто вдягати щось таке, що підкреслюватиме її красу, бо їй таки є що підкреслювати. Вона яскрава молода панна. Має доладну фігурку. Тонка талія, гарна лінія плечей, округлі груди і виразно звабливі вигини тіла. Та й личко гарне. Великі зелені очі, маленький рот і ніс. Ну і волосся теж гарне. Аж сяє на сонці.
Лише зростом Марися вдалася в маму. Така ж невисока, як і всі жінки їхнього роду. Доведеться замовити їй черевички на високих обцасах.[45] А ще півдюжини суконь, капелюшків та шаль на літо та зиму. Нехай наразі просто вчиться все це носити. А ще над її манерами та рухами варто попрацювати. І обов’язково танці, мови та музика. Треба Люцині сказати, щоб з нею позаймалася, а там дасться чути. До сезону карнавалів взагалі лялечку можна зробити з цієї дівчини.
– Ні, Марисю, брати на руки Адася не треба. Ще колись своїх натягаєшся. Згадуватимеш, як вільною була. Відпочивай, доки заміж не вийшла. Ти така красуня, що довго не засидишся. Марися спідлоба глянула на Анну. Зараз навіть думати про та ке не могла. Яке заміжжя? Які діти? Єдине, чого хотілося – якнайшвидше забути все, що було раніше. Коли стається зрада, то не лише саме життя розривається на шматки, але й себе доводиться збирати докупи з уламків. А тут іще й подвійна зрада: і наречений зрадив, і найкраща колежанка. Біль такий, що хочеться хіба плакати або втекти світ за очі і вже ніколи не повертатися. А ще хочеться зробити щось дуже й дуже лихе їм обом.
Щоб знали, що така підлість обов’язково карається. Розривалася між цими несумісними бажаннями та боролася сама з собою. Гордість не дозволяла виказувати, як їй боляче, а відчай та вражене самолюбство вимагали помсти та рішучих дій.
Особливо важко було, коли бачила колишнього нареченого і розлучницю разом. А в невеликому містечку спробуй не бачитися ледь не щодня. Навіть мешкають в одному кутку. Ще й до тієї самої парафії належать, то постійно зустрічаються не лише на вулиці, але й у церкві. Добре, що виїхала якраз перед тим, як вони братимуть шлюб. Вчасно Анна зі Львова заїхала до них погостити. Просто не уявляла, як би витримала, якби залишилася того дня вдома. Або собі, або їм би щось зробила. Марися важко зітхнула. Мама досі сприймала її як малу дитину і не здогадувалася, як багато всього передумалося за ці місяці. Коли переживаєш розчарування та біль, дорослішаєш дуже швидко. Та й років їй не мало. Сімнадцять минуло. Щось трохи побачила та зрозуміла. Кажуть, що гарна. Мама натякнула, що на Анну, яка за заможного шляхтича вийшла заміж, найдужче схожа. Напевно, думає, що теж змогла б так гарно влаштуватися, як Анна. Але яке їй щастя від того? Вона досі любить отого Іванка, що зрадив її з Юзею. А чим вона не така, як та безсоромна? На вроду навіть ліпша і до шлюбу себе берегла, а та, кажуть, у тяжі піде в церкву. І не соромно їй перед людьми та отцем Миколаєм. Кожен полічить місяці і знатиме, як вона свого домоглася.
Марися знову важко зітхнула і на очі їй навернулися сльози. Це ж кожен у Жовкві знатиме, що її проміняли на іншу. Таке приниження, що хоч ніколи не повертайся додому.
Анна уважніше придивилася до дівчини.
– Ну, що ж ти, Марисю, переймаєшся дурним? Ти ж така хороша дівчина. Значить, не твоє воно було. Якби твоє, то все б у вас склалося, а так… – Анна виразно глянула на Марисю і після невеличкої паузи додала. – Потім з таким чоловіком лише б натерпілася біди. Гуляв би наліво й направо, а ти б мучилася і плакала біля нього прив’язана. Можеш мені повірити, що доля краще знає, як і що має вкладатися в житті людини. Викинь дурне з думок, важке з серця, а погане з власного життя. Ліпше дивися у майбутнє, а не озирайся на минуле.
– Та я ніби дивлюся у майбутнє. Он навіть з дому поїхала.
– От і молодець, – Анна зручніше прилаштувала на руках Адася, якому потроху набридало сидіти спокійно і він почав смикати її за шовкові стрічки капелюшка. – Адась, негайно припини, бо зараз ніжками підеш. І не подивлюся, що змучився та спати хочеш.
Марися перевела погляд на малого і крізь сльози усміхнулася йому.
– А ви дайте Адася на ручки мені. Я люблю дітей. Дома мені няньчитися не було з ким. Я наймолодша у родині.
Анна усміхнулася.
– Ще наняньчишся за свій вік. Мріятимеш, як виспатися та відпочити… Але, якщо тобі так сильно хочеться… – Анна глянула на сина й обережно передала його дівчині. – Адась ніколи не проти на ручках поноситися. Особливо, як змучився.
– Та ясно. Він розумний хлопчик. Ще не бачила дитини, яка б була проти. Я й у маєтку за ним придивлюся. Так, маленький?
Адась лише скоса зиркнув на дівчину і потягнувся ручками до мами.
– Е ні, – Анна усміхнулася. – Посидь трохи в Марисі. Ще встигнеш до мене перебратися. А в маєтку є кому за ним придивитися. У тебе там інші заняття будуть.
Вона оцінююче глянула на дівчину.
– Та й не матимеш ти часу з малим бавитися у маєтку. До зимового сезону повернемося до Львова, то доведеться твоїм гардеробом зайнятися. Кравчиню маю непогану і в Сокалі, а от гарну тканину доведеться замовляти у Львові чи й у Варшаві. Добре, що ми взяли з собою декілька найновіших часописів «Лада».[46] Проглянеш їх собі. Може, щось цікавого там надивишся. Люцина на тому добре розуміється, то допоможе.
Почувши своє ім’я, Люцина усміхнулася.
– Здається, якісь цікаві фасони суконь я минулого тижня змалювала до свого альбому. Вдома глянемо.
Анна усміхнулася. Навіть не сумнівалася, що Люцина їм допоможе. Вона не лише талановита дівчинка, але й має бездоганний смак. Зрештою, це й не дивує. Вдалася в маму, а Анеля завжди вишукано вдягалася і вміла поєднати деталі одягу в єдине ціле.
– От, Люцинко, й допоможеш Марисі щось вибрати з тих фасонів. А я вже доєднаюся до вас потім. У маєтку роботи й без вибирання фасонів суконь не бракує.
Вона глянула на Люцину. Добре, що та
