Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
Анна ще раз придивилася до будинку, і раптом відчула, як серце похололо від страху. У вікні навпроти ворушилися якісь неясні тіні, щось ходило, мінилося, але вона ніяк не могла роздивитися нічого певного.
Мимоволі притиснулася чолом до шибки, ще уважніше вдивилася у вікно навпроти і заціпеніла. Примарна тінь у вікні не лише рухалася, але й ставала дедалі виразнішою, набувала чітких обрисів, форми, а в якийсь момент Анна навіть ясно побачила прозорий чоловічий силует. Адам? Там у вікні? Неможливо! Він помер! З тамтого світу не повертаються.
Анна втупилася у вікно сусіднього будинку широко розплющеними очима. Ні, їй не привиділося. Там справді хтось стоїть. І той хтось зараз уважно дивиться на неї. Але це не жива людина. Могла чітко бачити в контурі обрисів людського тіла всі предмети в кімнаті. Невже там привид з минулого? А може, справді Адам не годен залишити її саму? Може, це він намагається сказати їй щось важливе з тамтого світу? Він помер дуже раптово і забрав із собою в могилу всі свої таємниці. Можливо, серед них була якась особливо важлива для неї? Анна ледь хитнулася й оперлася рукою на підвіконник. Ні, божевілля якесь. Такого не буває. Та й нема такої таємниці в Адама. Чи є?
Вона знову глянула на силует у вікні. Чи привиди таки існують і люди повертаються з тамтого світу? Іноді вона чула такі історії від різних людей. Їх розповідають не лише в покоях прислуги, але й у шляхтянських салонах. Може, це правда? Анна притиснула долоню до серця і спробувала стримати шалене його биття. Ні, ні, так не буває. Теперішнє не повертається минулим. Воно лише передчуття майбутнього. Адам давно помер, і всі його таємниці навіки з ним під землею.
Ввижається.
Анна міцно притиснула долоню до губ. Не плакати, не плакати, за будь-яку ціну не плакати. І не кричати, бо налякає малого. Вона глибше вдихнула повітря і раптом сльози затуманили очі, покотилися по щоках, по пальцях, залишили солоний смак розпачу на губах.
Що вона взагалі намагається побачити в тому вікні? Втрачену любов? Чоловіка, без якого ніяк не живеться і не дихається? Здається, так сильно прагне повернення в минуле, що воно ввижається їй посеред ночі в чужому вікні.
Перевівши подих і намагаючись впоратися з хвилюванням, Анна придивилася до вікна сусідського будинку уважніше. Тінь у вікні ще раз хитнулася, дивно змінилася, і Анна раптом чітко побачила звичайні фіранки.
– От немудра, – не втримавшись, мовила сердито. – Здуріла чисто! То ж фіранка.
Вона нервово розсміялася. Сусіди не зачинили на ніч вікно, а їй привиділося невідомо що. Все так зрозуміло і так ясно, що аж гидко.
Анна знову визирнула на вулицю, якусь мить вдивлялася у вікно сусіднього будинку, тоді в непевне місячне світло, яке лилося до кімнати крізь шибку, і рішуче витерла сльози тильним боком долоні.
– Нічого там нема і ніколи не було. Привиділося.
Вона ще раз кинула швидкий погляд на вікно сусіднього будинку, тоді одним рухом засунула штори в спальні. Адама нема. Нема і ніколи вже не буде. Він залишив її саму отут на цьому світі, а сам відійшов туди, звідки ніколи не повернеться. Навіть тінню у вікні. З цим треба нарешті змиритися і не вигадувати собі сентиментальних дурниць та казок, а жити далі. Завтра буде новий день, обступить клопотами, дитячими голосами, лісом проблем, які треба негайно вирішувати, і все минеться. Які там привиди чи тіні у вікні? Фантазіями можуть забивати собі голови хіба діти, бо вони люблять казки, або ж люди, яким нічого робити і чиє існування бідне на сильні емоції та справжні почуття. Яскравого особистого життя нема, от і вигадують собі цікавішу реальність. Ще й таку, щоб з привидами, фантастичними героями… А їй ніколи таким бавитися.
Її ніхто не питає, як вона виживає без чоловіка і що в неї на душі та в серці. І тим паче, не береться їй постійно допомагати. Навіть Тереза та Геля мають насамперед власне життя та власні проблеми. І це нормально. Не можна на когось вішати свої клопоти та справи, треба самій вчитися жити. Інакше ніколи не вирвешся із замкнутого кола нещасть. Саме тому їй не фантазувати треба, а працювати та піднімати на ноги дітей. Взагалі все гранично просто. І нічого фантазувати чи себе жаліти. На жалощах нічого не побудуєш. Хіба на вірі в добро, з надією на краще, у любові і так, щоб самій давати собі раду.
Анна знову втерла очі долонею, взяла фаянсовий дзбанок із водою і за ширмою в кутку спальні вмила обличчя та руки над мийником. Досить з неї дурних думок і фантазій. У неї є цілком реальні справи та клопоти. Он завтра приїде до маєтку з дітьми. Можна лише уявити, скільки роботи очікує на неї. Не була там ще від смерті Адама, і ніхто нічого до пуття не контролював. Тепер угору глянути ніколи буде, не те що вигадувати химери. Та й дорога їх завтра очікує неблизька. Запланувала заїхати у Сокальський кляштор, щоб помолитися перед чудотворною іконою Богоматері Утішительки та залишити пожертву на храм.
Анна відклала вологий рушник убік, зітхнула і почала переодягатися в нічну сорочку. У Львові якось більш-менш владнала життя без Адама, а зараз опинилася в Жовкві, згадала, як народжувалося кохання до нього, і геть розклеїлася. Ніби пороблено їй. Таки варто помолитися перед іконою Матері Божої Утішительки та дотриматися обітниці, яку дала тієї ночі, коли народився Адась.
Анна перенесла свічник ближче до дзеркала, взяла з розшитої кольоровими шовковими нитками дорожньої сумки туалетний набір, поставила його на поличку під дзеркалом і заходилася вибирати гренадлі[35] із зачіски. За декілька хвилин кинула їх на поличку, хитнула головою так, щоб волосся розсипалося хвилею по плечах, і мимовільно кинула погляд на своє відображення в дзеркалі. Тепер не робила вигадливих зачісок, проте пишалася, що ніколи не доводилося використовувати накладних локонів, щоб надати зачісці потрібного об’єму.
Та й модна форма зачіски тепер змінилася. Зникли надто сильно завиті кучері, а лінії зачіски стали м’якшими та вишуканішими.
