Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
Ця помилка саме з тих, які потім майже неможливо виправити. Шлюб – це навіки, і сепарація тут не зарадить. Хіба смерть розлучить. Тільки не знати, чия то смерть буде та які від такого шлюбу виростуть діти. Навряд чи щасливі, бо нещасні тато і мама аж ніяк не роблять щасливими своїх дітей. Зрештою, Марисі наразі все це не загрожує. Вона хоч і молода, проте не виглядає на таку, що геть не думає головою.
Можна спробувати порозумітися з нею.
Розділ 5
День у Жовкві минув швидко та суєтно, Анна й незчулася, як на землю опустилася ніч та довелося вкладати дітей спати. Тітка, щоправда, ще трохи посиділа й погомоніла з нею в кімнаті, яку виділила їм з Адасем для ночівлі, проте недовго. Вона теж втомилася за день і незабаром почала позіхати. Завтра ще мусила допомогти Марисі скласти наготовані речі у дорожню сумку та в невеличку скриню, яку та захотіла взяти з собою до маєтку Анни. Непокоїлася за доньку, проте розуміла, що від’їзд з дому піде Марисі на користь. Тут дівчина дедалі глибше занурювалася у свої проблеми, а в Анни отримає шанс щось поміняти на краще.
– Ти ж там, Анно, дивися за моєю Марисею, – вже вкотре повторивши цю фразу і вкотре важко зітхнувши, пані Стефа подивилася на небогу так, ніби вона не в гості свою доньку відправляла, а на каторгу. – Вона в мене дівчинка наївна. Життя не знає, поза домом ще ніде довго не мешкала без мене. Відповідаєш за неї. Хто їй в житті допоможе, як не така пані, як ти тепер.
– Боже, та що ж ви так переживаєте, – Анна глянула на тітку приреченим поглядом. – Я вам, певно, разів десять урочисто пообіцяла дбати за Марисю так, як ви самі дбаєте про неї тут. Вона ж не чужа мені. Та й я пам’ятаю, як ви допомогли мені свого часу. Самі знаєте, що вдячною я бути вмію.
– Та воно-то так, – тітка ще раз тяжко зітхнула, – але щось все одно неспокійно мені на душі.
– Це просто вечір, а ви втомилися за день. Завтра все виглядатиме значно простіше і веселіше.
Побажавши тітці доброї ночі та зачинивши за нею двері, Анна зітхнула з полегшенням. До вечора в неї розболілася голова і присутність тітки її дратувала. Напевно, за ці два роки звикла до самотності перед сном, і коли хтось втручався в узвичаєний ритм, анітрохи не раділа. Після смерті Адама взагалі звузила коло спілкування до найближчої родини та колежанки Гелі. Самотність, яка є усвідомленим вибором, ніколи не обтяжує. Вона стає найкращою супутницею, бо дозволяє жити так, як хочеться. А хотілося Анні зараз не надто багато: вижити, почуватися захищеною, добре дбати про дітей та дім і вдало вести справи господарські. Наразі виглядало на те, що майже все їй вдається. Коли ясно розумієш, що покластися нема на кого, у характері з’являється те, що дозволяє долати труднощі, відкидати зайві сентименти і робити те, що необхідно саме зараз. Зрештою, коли в жінки за плечима малі діти та інтереси родини, вона стає в рази мудрішою, передбачливішою і сильнішою. У цьому навіть геройства особливого нема. Лише банальна реальність виживання.
Якийсь час Анна посиділа біля сина, який, підклавши ручку під щічку, спокійно і солодко спав на ліжку, тоді нахилилася, ніжно поцілувала малого в маківку і почала готуватися до сну. Звично вклякнувши перед образом, Анна помолилася, тоді підвелася з колін, акуратно розгладила складки на сукні, накинула на плечі шаль. Стомилася сьогодні, проте спати не хотілося. На серці оселилася тривога, і чомусь саме зараз підкрадалася давно притлумлена туга та млість.
Анна знову підійшла до ліжка і замислено глянула на сина. Той усміхався вві сні та виглядав хоч і трохи змореним, проте цілком задоволеним. Син був її величезною втіхою та надією, проте туга за Адамом повністю не відпускала. Стискала серце і боліла, боліла, боліла… Ніби заціпило їй на тому почутті. Вже навіть сердилася, що не могла цілком себе опанувати. Дуже боляче ставало саме тоді, коли на очі потрапляло щось, що нагадувало їй Адама. А в тітки вдома такого було аж із надлишком.
Анна важко зітхнула, мерзлякувато повела плечима і закуталася в шаль щільніше. Цікаво, доки це триватиме? Проминуло понад два роки, а туга за чоловіком не відпускає. Невже вона не годна жити без Адама взагалі?
Анна торкнулася звичним рухом медальйона на шиї, стиснула пальцями металевий овал, тоді відпустила, ніби втратила. Любов до Адама досі тримала в облозі серце і не дозволяла йому битися так, щоб кожен удар не відкликався болем. Майже навчилася виживати зі скалкою болю в серці, проте остаточно змиритися з втратою не могла. Особливо якщо накочували спогади.
Анна замислено глянула перед собою. Насправді дуже сильно хотіла жити, а не виживати. Банально втомилася від болючих споминів, від невтішних думок і від того, що не бачить жодного просвітку в такому існуванні. Гостро прагнула інакшого життя та інакших емоцій. Хотілося світлих подій, жіночого щастя, радості, а натомість мала лише тугу та відчуття, що її життя теж завмерло тоді, коли серце Адама перестало відлічувати удари. Невже так триватиме довіку?
Повільно підійшовши до вікна, Анна визирнула на вулицю. Перед очима був темний клапоть зоряного неба вгорі і стіна будинку, де колись жив Адам. Світло від місяця уповні обережними променями скрадалося поміж дерев, і здавалося, ніби це туман клубочеться над землею та дивним чином роз’яснює від темряви будинок тітки, ґанок з дерев’яними сходами при ньому, прибудови, стежку від обійстя тітки до колишнього обійстя Адама, його будинок, подвір’я.
Анна спробувала прослідкувати поглядом за цим світлом, проте місячний туман губився десь у густій тіні дерев за огорожею саду та зникав, ніби танув. Коли була зовсім юною дівчиною, то так само стояла при вікні цієї кімнати та дивилася на будинок Адама. Тоді в її серці панувало світло першої любові, а зараз лише тривога, неспокій, розчарування та туга за чимось давно втраченим, проте дорогим і справжнім.
У цьому саду вони з Адамом зустрілися, у його будинку вона провела першу ніч поза домом, тут вона віддалася Адамові, саме тут була поряд з ним така безтямно щаслива… Аж не віриться, що цей дім давно належить іншим людям. Адам продав його
