Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Добре, старий. Я дізнаюсь, що треба, аби… аби придбати ретривера…
— Правда? — зрадів він, мов дитина. — Правда, Ланце?
Зроби це. Зроби це для мене. Ти можеш, я знаю…
Я кивнув і швидко відійшов, висмикнувши руку з його спітнілої долоні.
Від учорашнього вечора на мене навалилася велетенська брила туги. І я поки що не знав, як скинути її з себе. Хіба що — експериментуючи над іншими…
Велика чоловіча спокуса — розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки б знайти її — таке собі люстерко, в якому ти відіб’єшся на повний зріст з усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня, що розпускає хвіст за першої ж ліпшої можливості. Привчити її до своїх примх і видресирувати на команди, які будеш подавати легким порухом брів. Намалювати на цьому люстеркові (її ж помадою!) свою задоволену пику. …Насправді я так не думаю. Якщо поритися в самій глибині єства — там, де під нашаруванням попелу і кістяків минулого тріпоче крильцями щось схоже на невидиму і безстатеву душу, варто зізнатися, що ані я, ані Барс, ані будь-хто інший не відрізняються особливою оригінальністю у моделюванні свого далекого майбутнього.
Це я досить чітко зрозумів одного разу на пляжі, коли побачив, як старенька пара, взявшись за руки, заходить у море.
Море було досить мілким, і заходити в нього можна було довго, з повним відчуттям повільної насолоди від поступового занурення в легку прохолоду нагрітої сонцем води. Тоді на узбережжі було безліч різномовного люду — голі дітлахи, огрядні матрони, дівчатка-топлес, чоловіки і плейбої — з черевами і без, парочки, що цілувалися під парасольками і просто неба на березі.
Усе було сповнене юної жаги, курортної нерозбірливості і цікавості до всього нового. Попри це, щойно ті двоє вилізли з під свого укриття — великої парасолі, вкопаної в пісок, і поповзли до берега, все довкола ніби завмерло. Всі погляди — відверто чи приховано — стежили за ходою цих двох доісторичних рептилій, вщент укритих зморшками, ніби вони виповзли з неоліту. Даю руку на відсіч, що кожен з того молодого м’ясного рагу подумав так: як було б добре, якби через двадцять, сорок чи п’ятдесят років мати можливість ось так заходити в море. Їм було років по вісімдесят, а може, й більше. Вона, досить огрядна, але міцніша за свого супутника, тримала його під руку. Він спирався на неї, певно, як колись давно — вона спиралася на нього деінде дорогою з вечірки. Вони йшли до берега по піску цілу вічність, ніби переходили останній рубіж свого життя. Потім так само довго, погойдуючись і старанно тримаючи рівновагу, заходили в море. І там, занурившись, взялися за руки і почали легенько стрибати у хвилях, мов діти довкола новорічної ялинки.
Вона турботливо стежила, аби він не захлинувся і не заходив надто глибоко. Вони дивилися одне на одного і посміхалися. Вони не помічали, що їхня поява збентежила веселу карусель пляжу, змусила її зупинитися. І подумати: чи буде з ким і мені увійти в море, коли промине жага, коли скінчиться цікавість і на панцирі наросте тонна доісторичних молюсків? Що лишиться? Чи візьме мене хтось за руку? Чи буде на кого опертися в останню мить, коли мої ноги перетворяться на суцільне плетиво синіх судин, а зір в напруженні буде вишукувати найзручніше місце, щоб зробити одинєдиний крок і не впасти при цьому?..
Вони стрибали у хвилях і дивилися одне на одного.
А ми всі дивилися на них. Навіть ті, хто сьогодні ж увечері надасть всій цій картині безжального іронічного відтінку з усім егоїзмом молодості…
Я вийшов у вранішнє місто, ще свіже після нічної прохолоди. Відвертість мого товариша збентежила мене, його стан був схожий на опанування нав’язливою ідеєю. Було в його гарячковості щось хворобливе. Я і сам час від часу згадував свою нову знайому, і ця згадка щоразу пронизувала мене наскрізь гострим заштриком, в якому було намішано багато чого — від захвату до огиди. Ніби став свідком розтину інопланетянки.
Але ж вони були звичайними людьми, зі звичайних родин, як та Таміла!
Я зазирнув у свій мобільний телефон і знайшов номер Тамари Олександрівни — тієї старої, що приходила до мене з проханням з’ясувати причини загибелі онуки. Чесно кажучи, за весь цей час я не зателефонував їй жодного разу, адже нічого так і не з’ясував. Хіба що вчора вночі вийшов на химерний слід. Але він нікуди мене не привів.
Я подзвонив старій пані і напросився на аудієнцію, вирішивши, що цього разу більш детально розпитаю про ліцей та про його вихованок. Адже перший її візит не здався мені надто серйозним.
Пані Тамара назвала адресу, я взяв таксі і за двадцять хвилин вже стояв перед пошарпаними дверима багатоквартирної поверхівки.
Двері прочинилися спочатку на довжину ланцюжка, і до моїх ніг вискочила велика руда кішка. Кілька рухів старечої руки — і двері зі скреготом розчахнулися. Спочатку хазяйка ногою заштовхнула кішку назад до квартири, потім швидким рухом руки втягнула туди мене, щоб кішка черговий раз не вирвалась на омріяну свободу.
На мене дихнув застійний вітерець однокімнатної «гостинки», вщент забитої безліччю різних старих речей. Квартира ніяк не в’язалася з образом старої пані, котра приходила до мене у вигляді мешканки престижного району.
Помітивши, як я розглядаю старі етажерки із купою запилених статуеток, пані промовила:
— Тут нічого не мінялося років сорок. Не вважаю за потрібне щось змінювати і надалі. Все накопичується, і нічого не викидається.
Вона провела мене до маленької і такої самої захаращеної кімнати. Там стояв круглий стіл (такий був колись у моєї бабусі) і кілька витертих до золотавих лисин дерев’яних стільців із круглими спинками. Червона оксамитова скатертина в багатьох місцях була протерта до ниток, але посередині стояв розкішний порцеляновий чайник із китайським візерунком та чашки, що світились у м’якому світлі призахідного сонця, мов морські мушлі.
Взагалі я помітив, що багато з того мотлоху було досить дорогим, майже ексклюзивним.
Пані Тамара, не питаючи, налила мені чаю з того китайського чайника і прискіпливо втупилася в мене своїми гострими очима.
— Ви щось дізналися?
Я зніяковів.
— Ну… Я був там і зрозумів, що цей заклад надто закритий для отримання будь-якої інформації. Думав, що буде простіше. Тому мені необхідно, щоб ви розповіли про все докладніше.
— Про що саме?
— Про виховання в ліцеї, - сказав я. —
