Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним — дітьми.

Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір — це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.

Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.

Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЛІТА

Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.

Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.

Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.

— Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.

Я так і зробила, аж заболіла шия.

— Не так, — сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.

Я довго не могла нічого побачити. Потім виникла блискуча цяточка. Вона поволі збільшилась до світляного кружечка. У ньому з’явився отвір.

— Розповідайте, що бачите!

— Бачу отвір, наче вікно.

— А що в ньому?

— Почекайте, дуже погано видно.

— Зосередьтесь, будь ласка.

— Бачу якийсь пейзаж. Це ніби гори з терасами, оранжево-коричневі. Угорі щось червоне, ніби розпечений метал…

— І все?

— Так.

— Тоді досить.

Я опустила голову. Пекли очі.

— Що це було?

— Точка А. Ви ще побачите інші точки: теперішнього і майбутнього.

— Як?

— Побачите.

— Ми з вами більше не зустрінемось.

— Зустрінемось.

— Навіщо ви мені це показали?

— Щоб ви про це думали.

— Чому?

— Можливо, наступного разу ви побачити щось цікавіше.

— А чому ви обрали мене?

— Бо ви — самотні. Є й інші причини.

— Я не зовсім сама. У мене є Білий Пташок.

— Справді? — засміявся чоловік. — Ходімо, бо нашу відсутність можуть помітити.

Отаким був мій перший день літа. Увечері я вийняла із шухляди старі фотокартки, де, крім себе, нікого не впізнавала. У мене виникла спокуса зосередитись на якійсь із них так, як на точці А. Однак я подумала, що це дуже небезпечно.

БЛУКАННЯ У ЛАБІРИНТІ

Моя недуга не відступає. Схоже на те, що вона невиліковна. Я примушую себе жити з нею, піддатись їй. Люди вміють це робити краще. Варто у них повчитися. Що ти сильніший, то більший тиск мусиш витерпіти. Моя господиня не здатна кинути виклик і піти у вогонь, хіба що її притисне і не буде жодного виходу. Тому я вирішив теж чекати безвихідної ситуації, розмірковуючи то над тим, то нам сим, не матеріалізуючи думок, бо то найпідліша річ. Приклад: ота потвора, що затуляє мені сонце. Я не завше її ненавиджу. Іноді вона нагадує мені котел, де кристалізується філософський камінь (не у його звичному розумінні).

Небезпеки пропорційні величині духу. Я зовсім не зневажаю людські нещастя. Жорстка організація будівництва, що позбавляє людей імен, віку, долі, мене трохи смішить, хоч бути людиною незмірно тяжче, ніж Білим Пташком. Мені загрожує напад з боку того, хто, бажаючи зла, творить добро. І знаючи, що у нас нерівні сили, я не стану відчайдушно знищувати себе у двобої. Я засвідчу перед ним власне безсилля і вестиму потаємне життя. Навіть якщо він знатиме мої наміри, все одно нічого не зможе вдіяти. Лежачого не б’ють.

Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.

Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.

Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це — лише дар. Моя матерія — не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло — думки.

…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш — і робиш.

Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.

Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка — кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.

А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.

Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице — лице щастя.

Вежу не можна будувати без радості.

МИНУТИ РАДІСНИХ