Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Пане Марку, дуже приємно з вами запізнатися. Мені Ірма про вас багато вповідала. Але не буду вам забивати баки — вип’ємо спочатку за знайомство.

Я скинув маринарку, повісив на крісло і сів навпроти них. Кельнер наповнив нам келихи, й ми випили. Мене цікавило, що від мене хоче баронеса, навіщо я їй здався? Після кількох фраз, проказаних з увічливості, баронеса промовила:

— Пане Марку, маю до вас справу. Ми з Ірмою у Лємберґу люди чужі, мало в чому орієнтуємося. Але я б хотіла придбати десь за містом віллу. Чи не могли б ви мені підказати, яка місцина найзатишніша?

— А ви вже бували на якихось львівських околицях?

— Так. Ми були у Винниках, Лисиничах, у Рудному і Брюховичах. Нам всюди сподобалося — там всюди ліси, ліси,— сказала Ірма.

— Особливе враження на мене справляють сосни. Дихати цим повітрям! — замріяно промовила баронеса.

А я думав про те, що в Німеччині теж є сосни, на дідька їм купувати віллу під Львовом?

— Сосни є майже всюди,— сказав я.

— Так, я зауважила,— погодилася баронеса.— Чи не могли б ви підшукати нам віллу на продаж? Я вам щедро віддячу.

— Але чому ви звернулися до мене, а не до маклерів?

— Ну, по-перше, ви добрий знайомий моєї Ірми, а по-друге, ті ваші маклери, коли бачать когось з-поза Речі Посполитої, то відразу накручують захмарні ціни. Ви ж самі про це писали.

Ого! Баронеса читала мої статті? Ні, мабуть, Ірма їй переказала.

— Так…— промовив я.— Є таке. Я поцікавлюся, що там зараз продається. Але яка би то мала бути вілла?

— Бажано без сусідів. Може бути просто серед лісу. Ну, і щоб там не довелося ремонти робити. Хіба невеликі.

У цей момент до мене підійшов кельнер і простягнув записку. Я розгорнув і прочитав: «Я в сусідній залі. Рося».

— Пробачте,— сказав я.— Відійду на хвильку.

— Нічого, нічого,— залопотіла, усміхаючись, баронеса.

Я вийшов до сусідньої зали. Рося сиділа за кавою з морозивом. За столиком у кутку пив пиво її охоронець і глипав на мене спідлоба.

— Як ти мене вирахувала? — запитав я, вмощуючись біля неї.

— А дуже просто. Мій тато хоче з тобою побачитися. Гарна для цього нагода буде в п’ятницю — збереться вишукана публіка. Тато довідався від комісара, що ти будеш мати здибанку зі Шпаком.

— Ти знаєш Шпака? — здивувався я.

— Та чого ж не знати, коли його послугами і мій тато користувався? Наприклад, щоб вистежити, з ким загулює Деккер. Я зателефонувала в «Карлтон», але ти вже пішов. Зате Шпак ще був. Він мені повідомив, що ти будеш тут.

— Тобто ти мене покликала, щоб повідомити про забаву в казино?

— Не тільки. Я пропоную навідатися до Деккерового помешкання.

— Що? Зараз?

— Так. Я згадала, що там залишилися Камілині речі. Може, вдасться щось у них вишпортати.

— Отак ні сіло, ні впало…— закомизився я.

— В мене таке передчуття, що відтягувати не варто. Завтра може бути пізно.

— Але це може бути небезпечно.

— Тому буде з нами й Зеньо. Тільки пам’ятай, що ми при ньому на «ви».

— Головне, аби ти пам’ятала. Де його будинок?

— На Східній. Це дуже маленька вуличка.

— То Замарстинів?

— Так. Буду чекати тебе з автом ліворуч оперного.

— Гаразд. Тоді через десять хвилин. Якраз Зеньо доп’є пиво.

Я повернувся до Ірми та баронеси. За той час вони вже надпочали нову пляшку вина.

— У мене ідея,— сказала баронеса.— Ми з Ірмою збираємося в казино. Чи не бажаєте скласти нам компанію?

— Така ідея мені до вподоби,— я вдав зацікавленого.— Але, на жаль, мушу ще зустрітися з деякими темними типами, які мають для мене інформацію. Знаєте, репортери мусять будь-яку цікаву звістку ловити за хвіст, поки хто інший у них не перехопив.

— І що ж то за звістка? — запитала Ірма.— Чи це секрет?

— Деталей поки що не знаю. Але це пов’язано з ма­ніяком.

— Боже мій,— сплеснула руками баронеса.— Маніяк! Я читала… точніше, Ірма мені читала. То щось страшне! І ви йдете на зустріч сам?

— Ні, в мене є охоронець.

В ту ж хвилину я побачив, як виходять з ресторації Рося і Зеньо.

— Добре,— сказала баронеса.— Але мусите ще з нами випити.

Я перехилив келих, подякував, накинув маринарку і вийшов з ресторації, обіцявши приїхати в казино.

3

Вулиці потонули в сутінках. Рося сиділа в авті за кермом. Ми проминули Полтвяну[53], дотримуючись дозволеної швидкості в 25 км, потім звернули на Річну*, Замарстинівську, Огородницьку[54] і виїхали на Квітову. На другому закруті ліворуч була Східна. Рося хотіла завернути відразу з Замарстинівської на Східну, але я вирішив, що краще залишити авто на Квітовій за густим грабником. Ми вийшли з авта. Світло єдиного ліхтаря на початку вулиці не сягало до Деккерової парцелі, що ховалася за муром і високими деревами. Фіртка була на замку.

— Від фіртки у вас ключа нема? — запитав я.

— Для цього в нас є Зеньо,— сказала Рося.

Я міг зауважити, що теж ношу з собою відмикачку на всякий трафунок, але змовчав. Мені її колись подарував Пурцель, і вона згодилася навіть як зброя — одного разу я нею пробив шию нападникові.

Зеньо попорпався в кишенях, добув відмикачку, і за хвилину фіртка скрипнула. Я відчинив двері ключем, який мені раніше вручила Рося. Зеньо вийняв свого сауе­ра і присвічував ліхтариком, ми ступали за ним. Помешкання потопало в темряві. Рося намацала вмикач, і нарешті можна було роздивитися, куди ми потрапили. Від передпокою вело троє дверей, вузький коридорчик прямував на кухню і до чорного виходу.

— Що ми шукаємо? — запитав я.

— Ось там була кімната Каміли,— сказала Рося, показуючи на двері ліворуч.— Я перегляну її речі. А ви можете оглянути інші кімнати.

Я рушив до протилежного покою. Там був стіл і дві шафи. В одній одяг. Я обмацав кишені. Нічого цікавого. Увагу мою привернув плетений кошик для сміття. Мене такі речі завше приманюють. Я перекинув його на підлогу і став розглядати. В кошику була купа непотребу. Зокрема, пуделочки і обгортки від фотоплівок «Kodak». Самих плівок не було. Цікаво, що міг фоткати Деккер?

Я висипав сміття назад до кошика і став порпатися в столі. Там теж нічого не було цікавого. Видно, що хтось — мабуть, сам Деккер — уже все найважливіше забрав. У сусідній кімнаті бушував Зеньо. Він перевернув догори ліжко, обмацав матраци, подушки, ковдри.

— Ніц? — запитав я.

— Ніц.

Раптом рипнули вхідні двері. Зеньо вихопив пістолет і вискочив у передпокій. Пролунав короткий жіночий зойк, двері гучно траснули, і скреготнув ключ. Я вибіг теж, Зеньо зі злістю тряс зачинені двері. Рося шарпала штори на вікні. Я поміг їй відчинити вікно, й ми визирнули. Вулиця була порожня. Десь за рогом захурчало авто, і все стихло.

— Курва! — вилаявся Зеньо.— То ж треба було! Лишити ключ в дверях! Втекла!

— Хто то був? — запитав я.

— Якась кобіта.

— Ви її бачили?

— Нє. Коли я вискочив з покою, вона враз затраснула двері. Але бистра!

— Ви навіть не роздивилися, як вона була вбрана?

— На дворі темно.