Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— А нащо тобі та вілла? — запитав, коли ми прощались.— Хочеш купити?

— Я? Звідки в мене така форса[52]? Нє, то для іншої ­справи.

— Знову якесь вбивство?

— Йо. Але розповім пізніше.

Пересікаючи Ринок дорогою до «Cafe Carlton» біля музею Промисловості, щоб зустрітися з агентом комісара, мені здалося, що за мною хтось стежить. Це відчуття не покидало мене всю дорогу і добряче напружило. Постало питання, з якого місця мене вистежили. Якщо від ­будинку, де сховалася від світу Каміла, то це небезпека також і для неї. Я зупинився біля вітрини з жіночими ­сукнями і побачив лише темну постать, що шмигнула позад мене в браму. Хтось ховався від мене. Я минув винарню Штадтміллєра і озирнувся. За мною ніхто не йшов. Тоді я швидко повернув за ріг, пробіг кілька метрів і сховався в Преображенській церкві. Там, де я став у затінку, мене не було видно. Незабаром з-за рогу вискочив заклопотаний переслідувач у кашкеті по самі очі. Він не міг второпати, куди я подівся. Спочатку розгублено стояв, потім побіг у напрямку «Віденської». Я тим часом вислизнув на вулицю і шмигнув до «Carlton-у».

У головній залі з віденськими вікнами було майже порожньо. На естраді дрімало піяніно, а на столиках лежали розіп’яті на рамцях часописи, яких, мабуть, ніхто не перегортав, бо виглядали непорочно. Але з першої сторінки вирізано було купон вакаційного конкурсу, в наступному часописі те саме. Либонь господар закладу вирізає їх передбачливо з самого ранку, заки вони потраплять у руки газетних молів, спраглих не менше за господаря на відпочинок забездурно.

В сусідній меншій залі грали в шахи і час від часу збуджено вигукували. Я не знав, як виглядає мій інформатор, і спокійно чекав, повісивши маринарку на крісло. Почало вечоріти. Кельнери позабирали вішаки, що стояли по кутах. Від цієї хвилі гості зобов’язані будуть здавати вбрання до шатні.

Тихо і майже непомітно наблизився невеликого зросту чоловічок у сірій вітрівці і сірому капелюсі. Його гостре обличчя з тоненькими вусиками не викликало довіри, очима він стріляв на боки, миттєво оцінюючи всіх присутніх. Хода його була легка й пружна. Він хляпнув біля мене і сказав:

— То я той, кого пан чекає. Моє прізвище вам нічого не скаже та й не потрібне. Називайте мене Шпак.— Він обережно скинув капелюха, мовби намагався не потривожити свою шевелюру, не менш обережно поправив волосся над чолом і продовжив: — Отже, пан комісар просив мене з’ясувати дещо про панну Ірму Анастасію Краузе і її тету Матильду фон Крюденер.— Він вийняв з кишені записника і став вичитувати свої нотатки.— Так от, Ірма є членом Німецького народного союзу, як і Деккер, якого всі розшукують. Але я це вже повідомив панові комісару, а він вам. Начитана, знає кілька мов. Фанатка Гітлера. Працювала в пропагандистському штабі Альфреда Розенберґа і в створеному ним «Союзі боротьби за німецьку культуру» — «Kampfbund fur deutsche Kultur».

— Чим вона там займалася?

— Писала різноманітні статті. Вона теж, можна сказати, журналіст. Публікувала інтерв’ю з високими чинами.

— А в Сопоті в казино працювала?

— Ні. Але бувала часто. Це дуже добре місце для зав’язування контактів, і вона його використовувала. Навіщо їй працювати в казино, коли її батько — власник сталеварні?

— Логічно. Але ж вона, кажете, працювала у Розен­берґа.

— Це інша річ. Тут брала гору ідейність.

— Отже, вона перебуває у Львові з якоюсь метою?

— Напевно. Однак з якою — встановити не вдалося. Відколи мене попросив пан комісар зайнятися нею, я послав свою людину стежити за нею, а сам збирав відомості.

— І хто ваша людина?

Шпак зашарівся і промовив, потупивши очі:

— Моя людина — це моя дружина. Я їй безмежно довіряю. Пані Шпакова ще мене ніколи не підвела і не обманула. Вона старанно нотувала всі кроки панни Ірми, однак нічого цікавого не зауважила. Ось, будь ласка.

Він підсунув мені аркуш паперу, де було похвилинно описано всі Ірмині рухи: зранку вона провідала разом з тетою цукерню Залевського, потім пішла сама до перукарні, далі обід в «Ромі» з тетою, по обіді не виходила з дому.

— Брама того дому виходить в сад, а сад має фіртку,— сказав я.

— Маєте рацію. Я здогадуюсь, на що ви натякаєте. Відповідь: ні, не могла. Бо у мене є ще син. Йому тільки дванадцять, але він дуже спритний. От він і стежив з тамтого боку.

Я міг лише дивуватися такій родинній агентурі.

— Після вас я ще маю зустріч з Ірмою та її тетою в «Ґранді»,— сказав я.— Ініціятиву проявила тета. Якби ви довідалися також про неї дещо.

— Так-так, звісно. Дещо довідався. Її дівоче прізвище…— Шпак зробив павзу і подивився на мене так, мовби це не він, а я повинен його ошелешити якоюсь новиною, і промовив, артикулюючи кожен звук: — Шу-лєн-бурґ!

— Вона рідня того самого…

— Так! — не знати чого втішився Шпак.— Сестра відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. Вийшла заміж за барона Йогана Густава фон Крюденера. Недавно овдовіла. Однак мушу зауважити, що це не документальні відомості. Ці відомості походять з її власних вуст. Про своє родичання з дипломатом вона розповідає навіть кельнерам. Отже, варто все це ще перевірити.

— А з якою метою вона тут?

— Цього я ще не знаю. Я ж тільки вчора ними зацікавився. Гадаю, назавтра підготую докладніше досьє. І ще одне… Ви вже вибачайте, але пан Кисіль — мій давній клієнт. Я на нього працюю, щоб не збрехати, років два­дцять. І я б дуже не бажав прикростей для когось із його родини.

— До чого ви ведете? — не зрозумів я.

— Та бачите… ви можете сказати, що то не моя справа. І будете мати рацію. Але коли я бачу ваші близькі стосунки з панною Ірмою і наближені до, так би мовити, близьких з панною Мирославою, я починаю хвилюватися.

Чогось подібного я не сподівався й вирячив на нього очі:

— За кого?

— За кого я хвилююся? Та ж, звісно, не за панну Ірму. А за панну Миросю, яку знаю від народження. Хвилююся за її ніжне, любляче серденько. Яке ви можете, не ­хотячи, розбити. І прошу мені вірити: ця розмова залишиться між нами. Але просив би вас не намагатися сидіти на двох стільцях.

До нашого столу підійшов кельнер і повідомив:

— Пана редактора просять до телефону.

Я здивувався — хто б то міг бути? Хто міг знати, що я тут?

— Де телефон? — запитав я.

— За баром, прошу пана.

Я взяв слухавку й почув схвильований жіночий голос:

— Пане Марку, вибачте, що я вас турбую. Я дружина пана Шпака. І я дуже за нього хвилююся. Хотіла б довідатися, чи він часом не замовив собі алкоголь?

— Ні, ніхто нічого не замовляв. А що таке?

— Бо йому не можна. Тішуся. Ще раз вибачте і нічого йому не кажіть.

— Гаразд.

Дивний дзвінок. Я повернувся і вручив Шпакові п’ять золотих. Він промурмотів щось невиразне, покрутив гроші в руці і соромливим тоном промовив:

— А для пані Шпакової щось належиться? Вона заслужила.

Я дав йому ще п’ятку і вийшов раніше, ніж почув про заслуги малого Шпаченяти.

2

Ірма зі своєю тетою вже зайняли столик і навіть замовили вино. Але ще не пили. Три келихи стояли чисті й неторкані. Коли я підійшов до столу,