Приворотне зілля - Брати Капранови
- Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?
Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.
- Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?
- Як старі люди навчили, так і роблю. - Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась. - Теж свічку завтра постав за здравіє.
- Ага, - погодився Микола Пилипович. - Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?
Петро підійшов до поштарки.
- Скільки їй платить?
- Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.
- Десятки хвате?
- Та що ви!
Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:
- Порядок!
- А трави це у вас лєчєбниє? - не вгавав Микола Пилипович.
- Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.
- Спасибо вам, а без трави змогли би?
- Та що там? Чого ви такі цікаві?
Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:
- А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?
- Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…
- А дід Юхим? - суворо запитав майор.
Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.
Баба трохи здригнулася, поч увши запитання.
- Юхим? - повторила вона і раптом вибухнула: - Наталя, кого ти мені привела? Виспрашують, виспрашують, що вам треба? Зробили справу - ідіть собі, нема чого тут балакать, забирайтеся! І ти, Наталя, давай, пізно вже. Юхим… От і треба було до Юхима, коли такі розумні. Виспрашують…
Тут оперативники зрозуміли, що й справді треба забиратися. Вони тихенько вислизнули у двері, за якими продовжувала гриміти баба, а невдовзі на подвір’я вискочила і поштарка.
- Ось, забулись, - простягнула вона Миколі Пилиповичу хустку, що нею була зав’язана його щелепа.
А баба у хаті не вгавала, обуренню її не було меж.
- Нащо ж ви про Юхима? - запитала дівчина, проводжаючи гостей до хвіртки. - Тепер доведеться її заспокоювати.
- А що? - Зробив Петро наївне обличчя.
- Ну всі і так, дід Юхим, дід Юхим. А вона, може, за нього не гірша.
На вулиці майор радісно потер руки. Він скучив за серйозною справою і тому з ентузіазмом розбудовував у голові плани подальшої розробки баби Кабачихи. Дід Христофор навчив. Добре. Дід Юхим - конкурент. Прекрасно. Це вже матеріал. Є на що спертися. Тепер встановити коло контактів…
- Не біжіть так, - почувся з темряви голос Петра.
У запалі Микола Пилипович незчувсь, як випередив підлеглого на добрих два десятки метрів.
- Зачекайте. - Петро, кульгаючи, наздогнав напарника. - Я ж не можу так швидко.
- Що, не помогла тобі колдунья?
- Не знаю. - Лейтенант зупинився відхекуючись. - Коліно наче і справді менше болить.
Вдалий початок операції додавав оптимізму керівнику групи, і у відповідь на слова підлеглого він хитро зіщулився:
- Так вона ж тобі голову заговорювала. Там у тебя самая опасность.
- Це завжди так. Вони лікують те, що не перевіриш. - Петро легковажно махнув рукою.
- А ти откуда знаєш?
- Знаю. Мені бабуня розповідала. Вона у війну ходила до ворожки, тоді теж модно було.
Микола Пилипович задумливо почухав потилицю.
- А всьо-таки про голову она в самую точку. І про коліно… Не може буть, щоб просто угадувала.
- Мільйон процентів! Бабуня розповідала, що їй та жінка сказала: «Ваш чоловік хворий від заліза». А якраз війна була, самі понімаєте. Так що угадувать вони вміють.
- А про ребра? - Майор не здавався. - Знаєш, щоби так угадувать… Це вродє сама била… А кстаті. Що вона там казала нащот того, що жінка замєшана?
Слава Богу було темно, і хіба тільки ніч могла помітити, що хлопець знітився. Напарник наче навмисне весь час розвивав неприємні для лейтенанта напрямки розмови. Хоча, швидше за все, таки навмисне. Старому досвідченому оперативнику зовсім не треба було заглядати партнерові в обличчя, щоб визначити слабкі місця і вцілити у десятку. В училищі всім їм викладали такі психологічні штучки, але не попереджали, як неприємно виступати об’єктом їх застосування.
- Сказала, що бив чоловік через жінку. Чорний, старий, але не такий старий, як вона. - Петро взяв паузу і згадав лекції з психології. - Це значить будь-хто. Там трахтористів парочка була під сорок, підходять повністю.
Тут уже збився з ноги Микола Пилипович. Питання віку було для нього не менш болючим, ніж катастрофічно рідіюче волосся.
- Під сорок, ето зовсім не старий. Шо ето ти видумав?
- Я це не про вас…
Микола Пилипович закусив губу.
- Ти луччє розкажи, чого твоя поштарка так кинулась, когда баба сказала, що це через жінку?
- Вона не моя поштарка.
- Твоя-твоя, - усміхнувся майор, повертаючи собі душевну рівновагу. - Заданіє у тебе, значить, твоя. І в рамках етого заданія хочеться все-таки услишати твою версію нащот драки?
- А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.
- Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?
- Чиє?
- Ну цих… Сіл… То єсть сил. - Микола Пилипович все-таки не був майстром формулювань.
- Яких сил?
- Ну, напрімер, Юхима. Показанія баби це підтверждають.
Петро скептично похитав головою.
- Він білий, а не чорний.
- А може, не в тому смислі чорний, а в смислі «чорниє сіли». - Тут майор аж по лобі себе ляснув. - Точно! Він же ж там як раз шатався, паскуда.
- Так він дуже старий, старший за бабу.
- А может, не старший, может, такий самий чи младший на год. Кстаті, треба узнать.
- Треба. - Слухняно погодився Петро.
Вони звернули з дороги та пішли краєм села в обхід. Тут було значно менше шансів зустріти знайомих, а колегам треба було багато обговорити.
- А кстаті, - майор раптом повернувся до улюбленої теми. - Может, ето дівчата. Я б на їхньому місці сам тебе одмєтєліл. Крутиш голову двум сразу. Тоже мені донжуан.
- Нічого я їм не кручу. Вони самі.
- Ага. Самі. Єстєствєнно… - Микола Пилипович на хвилинку замислився. - Нада тобі одшить когось. Тільки не поштарку. Вона нам пригодиться.
Петро приречено зітхнув. - І не вздихай. Роботать треба. Потанцював, побився, поболєл, хватіт. Тепер
