Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

чекала… а коли я прибирав зі столу і ніс уже останню тарілку, знаючи з самого початку, що буде далі, бо це стало уже традицією, дівчина дивилася на мене так ласо, мовби я був кіноактором, те обстеження так її заводило, вона так дихала, що не могла встати й піти, і так ото й сталося вперше, а потім щочетверга я мусив докінчувати те, що розпочали старпери, бо всі ті панянки завше кидалися на мене з таким запалом, з такою жагою віддавалися мені, наче робили це вперше… і впродовж тих кількох хвилин я почувався гарним, високим і кучерявим, у мене було, ні, не враження, не відчуття, а переконання, що я король цих вродливих панянок… а все тому, що їхні тіла під час обстеження були настільки випещені очима, руками і язиками, що після того розглядання дівчата не мали сили піти, і лише відчувши, що раз або два сягли вершини, вони оживали, в очі повертався спокій, пелена, що їх застилала, відступала, і вони дивилися на мене знову нормально, і знову я ставав для них коротуном кельнером, який, замінюючи когось гарного й сильного, виконав те, чого від нього бажали, і робив я це кожного четверга зі щораз більшою охотою і хистом, а колись цей привілей належав звільненому кельнерові Карелові, у якого був для цього неабиякий нахил і здібності, і любов, хоча й мені теж цього не бракувало… Та, мабуть, був я в інших справах добрий, якщо всі дівчата віталися зі мною перші, коли зустрічалися зі мною в ресторані чи на вулиці, уже здалеку кланялися, уже здалеку, щойно мене забачать, махали хусточкою чи баламкали торбинкою, а коли не мали нічого в руках, то бодай приязно махали мені ручкою… і я їм кланявся або широким змахом капелюха поштиво роздавав поклони, а потім випрямлявся і задирав підборіддя, щоб почуватися вищим на подвійних каблуках, щоб стати вищим на кілька сантиметрів… І ось я став почуватися вищим, ніж був насправді. На вихідні почав форсити, залюбився в краватки, бо краватка, то така річ, що спочатку вона робить костюм, а потім костюм робить чоловіка, і я купував краватки такі, як носять наші гості, але й цього мені здалося мало, я увесь час згадував, а, згадуючи, відчиняв ту шафу з речами й одягом, які забували в нашому готелі гості, і там я бачив краватки, яких ніде й ніколи не здибав, і до кожної на тонкій ниточці було прикріплено карточку, одну з краваток забув тут Альфред Карніол, гуртовий купець з Дамаска, другу Саламон Піговатий, генеральний представник з Лос-Анджелеса, третю Йонатан Шаплінер, власник прядилень зі Львова, і четверту, і п’яту, цілий тузінь краваток, і я мріяв одну з таких краваток зав’язати, і ні про що інше не думав, тільки про таку краватку, я мав три на вибір: одна була голуба, наче з металу, друга бордова з тої самої тканини, як і та голуба, вони виблискували, мов крильця рідкісних жучків або крильця метелика, ах, злегка розхристаний літній піджак, рука в кишені, і щоб від шиї до пояса звисала така дивовижно елегантна краватка, коли я приміряв її перед дзеркалом, то навіть тамував подих… я дивився й бачив, як іду Вацлавською площею і Народною Алеєю, і раптом завмер! — назустріч мені йшов я сам, і я помітив, що й інші перехожі, особливо елеґантно вбрані, злякалися моєї краватки, якої ще не бачили ніколи, ніде й ні на кому, а я собі недбало чвалаю у розхристаному піджаку, щоб усі, хто розуміється, могли побачити ту краватку, отак я, стоячи перед дзеркалом у мансарді готелю «Париж», недбало розв’язував ту блискучу бордову краватку, і тут зауважив іншу, якої раніше не помічав, а та краватка, то була таки моя краватка! Вона була біла, з грубої, але дорогої тканини, всіяна синіми цятками, точніше блакитними, як незабудки, а ті цятки були виткані так, що здавалося, ніби вони наліплені, і блищали, як жужіль, а на ниточці висіла картка, яку я відв’язав, там було написано, що краватку забув у нас князь Гогенлоге, я зав’язав її і глянув на себе в дзеркало, я настільки погарнішав у цій краватці, що здалося, немов з тієї краватки спливло на мене трохи запаху князя Гогенлоге, отож я злегка припудрював собі носа і виголене підборіддя і йшов на вулицю до Представницького будинку, а потім крокував по Пржікопах, зазирав у вітрини, і справді, я був провидцем, бо яким я бачив себе в мансарді, так воно й вийшло, ах, що там гроші, вони є майже в кожного, хто має особливу краватку, елегантний костюм і замшеві мешти і несе, наче шпагу, парасольку, але такої краватки, яку мав я, тут не мав ніхто, відтак увійшов я до крамниці чоловічої білизни, і щойно увійшов, одразу став об’єктом зацікавлення, і центром була та краватка, бо що-що, а краватку я вмів зав’язати, отже, об’єктом зацікавлення був я, я замовив і оглянув кілька муслінових сорочок, а потім, щоб додати собі шику, попросив, аби мені подали білі хустинки, а ще попросив продавчиню, щоб вибрала мені з тузіня одну і вклала в нагрудну кишеньку, так, як то тепер носять, а вона усміхнулася й сказала: ви жартуєте, ви, що вмієте так гарно зав’язати краватку… вона взяла хустинку, і я тепер міг це простежити, бо досі ніколи не вдавалося мені з цим упоратись, вона взяла хустинку й поклала її на ляду, і так, наче брала сіль з сільнички, взяла хустинку трьома пальчиками за саму серединку, делікатно підняла, легко струсила, утворивши гарні фалди, потім другою рукою стисла ті складки, загорнула, і засунула мені хустинку в кишеньку, витягши троянду, яка там була, я їй подякував і заплатив, а натомість отримав дві пачки з гарною сорочкою і п’ятьма хустинками, перев’язані золотою стрічкою, потім я зайшов до крамниці чоловічих тканин, і там моя біла краватка з блакитними цятками й біла хустинка, що визирала білими кутиком і вушками, гострими, як ріжки скручених липових листочків, зачарували очі не тільки продавчинь, а й двох елегантних панів, котрі, побачивши мене, навіть загойдались і скаменіли, і так тривало з кілька хвилин, доки вони відновили втрачену довіру до власних краваток і хустинок… а я вибрав собі крам на костюм, на який не мав при собі грошей, і зупинився на «естерґазі», англійській тканині, я попросив, щоб винесли її мені на вулицю, щоб побачити, який вигляд вона має на сонці,