У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Спасибі, Шимоне, але борг я зараз віддам, та може ще доплачу вам за перевіз і клопіт.
- Ой, вейз мір, Ханно! Який перевіз, який клопіт?! Хіба ми чужі?! – вдарив себе по стегнах Шимон. - Чи ж я візьму гріх на душу, молодице? - розвів він руками. – Як заплатив, так і кажу. Мішки, посуд, начиння та мати віддаси, як звільниш, - м’явся він, переступаючи з ноги на ногу.
- Я зараз! Зараз, Шимоне! – побігла господиня в хату. – Я зараз! – гукнула вже з порога. – Сам Бог мені послав вас! – згадала вона Василя.
Поки циган вивідував, де і яким робом Шимон те все дістав, та чи не міг би стати в пригоді і йому, вернулася з хати Ганни.
- Візьміть, дорогий Шимоне, борг, спасибі вам та Сарі за поміч, - подала вона асигнації. – Візьміть і ви, Василю, плату, адже бачите, не бідні ми тепер! – упхнула вона циганові в кишеню гроші. – Не носити ж мені на душі борг вам. Мені ж іще толок відробляти стільки…
Обидва чоловіки, з подивом переглянувшись між собою, сховали гроші, побажали гараздів і добра, та й пішли з двору. Ганна ще довго приходила до себе, присівши від утоми й переживань на лавку. Діти вже занесли в хату добро, і Ганна, оживаючи, почула щебетання ранньої ластівки, яка славила надвечір’я. Вона не зрушила з місця навіть тоді, як до неї підбігли Оксанині Марійка та Катруся. Нарешті, ніби проснувшись, вона палко поцілувала їх і повела до хати.
Такою щедрою, як сьогодні, вона не була ще ніколи. Наказавши Тодоськові розлупати ножем цілий круг макухи, вона разом з дітьми жадібно гризла поживу, аж поки тої не стало.
- Біжіть-но, дівчатка, і покличте сюди маму з мішечком, - наказала вона Оксаниним Марійці і Катрусі.
- Добривечір, сестро! Слава Ісусу! – проказала розтяжливо ятрівка, переступивши поріг. – Що си стало тут у вас, що маю іти з міщам? – а як побачила на лаві гору їстива, додала, - А то звідки те все взялося? Де ви того взяли аж стільки? – робила гостя великі очі. – Най береже вас пан Біг! – не могла вона зрушити з місця. – Не йму собі віри, Ганко! Карпо, чи хто вам поміг? Діверко, кажу, дав про себе знати? – перепитала.
- Проходь, сідай, спочинь із нами, - запросила Ганна і розповіла ятрівці, що трапилося.
Догорав огонь під кабицею посеред двору, сьорбали юшку і студили на спичках свіжі гречані галушки, заправлені олією, діти із матерями. Вуркотали на обгорілих слупах батьківського обійстя горлиці, брязкали десь цебра, рипіли журавлі і коловороти від криниць. Молодиці згадали, що позавтра Великдень, і домовилися сходити разом на службу Божу. Прощаючись, Оксана подякувала і за щедрі дарунки, і за вечерю, поцілувавши Ганну по-давньому, і втішена пішла додому, несучи своїх Петрика і Мотю на руках, а Марійка з Катрусею потяглися за нею.
Того вечора, запаливши лампадку, як на свято, сім’я довго молилася на колінах перед образами. Діти вже поснули, а Ганна ніяк не могла склепити очей, бо раптом повірила, що тепер до врожаю вони доживуть. Згадала голодних батьків і вирішила завтра понести їм чогось із їжі та заодно покопати грядки…
Зиму і чорну весну чигиринці якось із горем пополам пережили. Над містом висіла моторошна тиша, вповзаючи в хати, голод примушував не тратити сил на розмови. Навіть дзвін каланчі надовго замовк – дзвонар сконав від голоду. Але Ганнині діти перестали пухнути, хоч і харчувалися абияк, жили більше впроголодь.
Убогі селяни й міщани, відходячи від помору, дякували непові, хоч і не розуміли, що він означає, заможніші пристосувалися, життя поволі влягалося в давні колії. Ярмарки знову чередувалися з базарами по понеділках. З появою нового врожаю почав бити дзвін на Байдиній каланчі…
Ніхто, слава Богу, не пограбував Ганну, її сім’я поволі віджила, ощаджуючи привезене Шимоном і зароблене разом із Оксаною на килимах. Тодосько щодня ловив рибу, був щавель і жалива на борщі, що приправлялись олією й цибулею, а завдяки макусі навіть хворі Домка та Гриць поволі оклигали, хоч зчаста і харкали кров’ю та горіли в гарячці.
Так минуло ще одне літо після свавілля продзагонів, через яке вимерла від голоду третина населення, і в Чигиринщині настав неп, привівши життя до покращення. Припинилися врешті грабунки і наскоки банд, в місто поверталися червоні козаки, а Карпа з Пилипом все не було. Вже на батьківській ниві за Горою скосили жито й пшеницю, що вродили на диво рясно. Тодосько майже місяць молотив із дідом та бабою той урожай, приходячи додому лише на ніч, щоб потрусити ятері та верші. Риба, нівроку, ловилася добре, і Ганна мала й зварити що, і навіть засушити про запас…
Наближалася осінь. Ганна з Домашкою і Петрусем довалькували таки хату, комору та стайню, посірували вапном валькір, кімнату в другій половині хати та всі стіни зовні обох половин. Ганні вдалося одробити за літо толоку, лишившись у боргу лише перед Оксаною, Левком та Явдокимом. Працювала вона невтомно, але сили, здавалося, ще й прибували, особливо як вона перевезла від батьків чимало квасолі, жита, пшениці, кукурудзи, бараболі й буряків. Бульбу та буряки, прикупивши задешево на ринку та висушивши, вона закопала на грядочці. Сухої риби мала вже коло десятка клунків на бантинах. Накупила за літо чимало олії, яку, щільно закоркувавши, також прикопала. Голод її навчив настарувати продуктів за літа.
Левків брат Никодим із сином Данилом порізали та покололи на дрова колишню грушу-годівницю і розібрали ятку. Отож, Ганна мала і досить дров на зиму. Свято Якима й Ганни цього року не відбулося, але до Покрови, кожен по своєму, готувалися
