Засвіти - Андрій Хімко

— Як маму кохам, ще-м так не жив я і не чувся на силі,— хвалився Гжесь своєму старшому побратимові, Дмитрові.

— Я радий і за себе, і за тебе,— сприймав утішливо ті слова Дмитро.

— Знала б про те моя кохана Банда,— зітхав не раз Гжесь, потягуючись.

Луці, що спершу дивився на Дмитра, як на порубцьованого вола-трударя, той згодом приглянувся й іншим — чесністю, доброзичливістю. А коли помітив в очах дочки Ївги невміло прихований вогник, що іменують коханням, і зовсім змінив своє ставлення до наймита.

Та не менше, хоч і приховував те, прив’язався й Дмитро до Нечита і не так до Нечита, як до його доньки. З думки не йшла йому, нетязі, по кількох побаченнях, а потім і розмові на Покрову. Дмитро ще не забув свою Домасю, але жодної віри не мав, що вона десь є, що може йому зустрітися. Тому й поклав собі: поки доля ласкава до нього, треба одружуватись з Ївгою.

Схвалив те одруження і Гжесь, коли Дмитро поділився з ним своїм наміром.

Отож восени, перевізши рибальське начиння з берега у недавно поставлений на відлюдді двір, Нечит почав думати про весілля, бо й дочка, і Дмитро, і навіть завжди сварлива його Текля заговорили про те в один голос. Знайшлося й пустище поряд, бо і Дмитро, і Ївга навідріз відмовились жити в одному дворі з батьками, і, таки одразу по весіллі, зачали тесть і зять ставити хату, а дочка з матір’ю — саджати виноград, порічки, смородину та іншу садовину.

— Як ми з тобою не мучилися, де нас не носило нещастя, Луцю, а дожили-таки до свого щастя,— говорила чоловікові Текля наодинці.— І роботящий наш зять аж он як, і непитущий, як ти ото, і Ївгу любить так, що мені й не снилося зазнати від тебе таких любощів.

— Та вже ж,— погоджувався Нечит, думаючи впотай про занесену новину — турецький похід на ляхів...— Чи то пак, що ти сказала?..

— Та те ж і сказала, що ти навмисне прослухав оце...

У поминальну неділю день видався особливо погідним. Гріло й ласкалось теплом сонце, зацвітало й розпукувалось барвисте зело, натомлено спали охмелені на зелених кронах вітри. Чулося, що день цей святковий, незвичайний.

Оришка по обіді пішла кудись із двору, а Домна, упоравшись, вийшла до колоди в садок, де любила, відпочиваючи у вільний час, годинами дивитися на вирування бджіл коло кількох порохнявих пнів.

«Гасає десь,— згадала Івася,— ні спочинку йому, ні втоми немає, як бджілці отій»,— зітхнула скрушно, і їй нестерпно захотілося бачити його коло себе, облегшитись, повідавши таємницю, що болючою грудочкою лежала під серцем.

«Не задовольниться він чим-небудь,— зітхала.— Розпитуватиме, тягтиме, по жилці, свердлитиме очицями Дмитровими, битиме питаннями. Покритка... під тин кинула...»

Вона вже ніби чула пересуди, грізний басовитий осуд кошового, та шарудіння в кущах чагаря відірвало і насторожило її. Не встигла й голови повернути, як із-за куща навзаводи нісся до неї захеканий пес. Спинившись, він улесливо замахав хвостом, закрутив головою, заглядаючи їй в обличчя, позіхнув великою пащекою і сів очікувально збоку.

— А де ж, здрайцю, побратим твій, Івась? — погладила вона зіщулену голову пса.— Лишив його, безсоромо, одного!.. Кинув і втік?! Недобре так!

Пес, чи то від задоволення ласкою та увагою, чи від незмога щось розповісти їй, жалібно проскавулів, обкрутився на місці і, присівши на задні лапи, дзвінко гавкнув, глянувши виправдливо на Домну.

— Ви мене кликали, тітко, чи то Сірко знічев’я гавкнув? — вийшов із кущів хлопець.— Він тепер навченим став знаєте як!..— погладив хлопець голову псові.— Гавкає, коли шукає мене.

— ...Не кликала, але сідай, спочинь трохи,— втішилася вона нагоді, відчувши, як острашливо колотиться в грудях серце.

— Домашко! Домно-о! — почувся гук господині з двору.— Десь тут, здається, вона щойно була,— наближалася до саду й розмовляла з кимось господиня.— Там гості до тебе,— показала на хату.— Якийсь козак, знаний тобі, чи що,— попередила вона прийомницю вже на ганку, помітивши і переляк, і здивування, і острах в очах тієї.

— Може ж, не до мене? — шепнула Домна наспіх.

— До тебе, до тебе... Заспокойся... Побудеш з ним сама, бо я й на цвинтар не виберуся.

— Лишилися б, паніматко, бо незручно мені з чужим,— благально глянула Домна на господиню.

— Та... може ж, він і не такий чужий уже,— посміхнувшись, змовницьки шепнула Катерина і пхнула її через поріг перед собою.— Побуду вже...

— Добридень, Домашко! Чи впізнаєш мене? — підвівся з лави козак.— Чи, може... і пізнавати не хочеш?..

Домна так і застигла при порозі. Дуже зблідле лице її спершу спаленіло рум’янцями, далі зашарілося аж до вух.

— Те, правда, вже давненько було, могла й забути все. Я... з Топильного, як, може, пригадуєш,— зам’явся гість.— Вирятував тебе топленицею,— подивився він розгублено на господиню.— Аж із дна дістав її. Ледве виходили мати, бідну,— пояснив він розгубленій тією новиною Катерині.— Мене ще, як на ту біду, в кіш покликали нагло... А туди як попадеш, то, самі знаєте, ще добре, коли хоч пізно вернешся. Приїжджаю ото додому, спішу, як на пожежу,