Засвіти - Андрій Хімко

що попрощалися зі світом, тобто постриглися у ченці. А стоїть те місто...— зітхнув він.— Ехе-хе,— спинився.— Хіба лише там прославили себе козаки, рятуючи зобиджений люд?.. Кликав їх король і під Бинин-місто, і в Волоську землю допомагати тамтешньому господареві Симеонові Могилі, Петровому батькові, що тепер віддячується нашому людові заступництвом віри православної як митрополита Київський та Червоноруський, і під Фелін-місто, де наклав головою славний наш гетьман Самійло Кішка, і під Кірхольм на шведів, і в Семиградщину аж під Відень-місто та на Варну... Мені також припало з тих походів доста, бо ходив і під Ізмаїл, і під Кілію, Акерман, Трапезунд та Сінопу проти Насухи-паші, і в Стамбул, де звільняли ясир і турецьку погоню під Очаковим на абордаж брали... Був, правда, і в Солониці... Та на днесь того тобі доста,— нарешті примовк він, беручи до рук книгу.

— Почнемо з абецадла... Аз... буки... віди, глаголь,— басовито почав старий, споважнівши.— Повтори оте ж за мною і дивися на мого вказівця,— тикав він жовтим від люльки, закоцюрбленим пальцем у рядки давно засмальцьованої книги.

— Аз... буки... глаголь,— повторив жваво хлопець, підвівши очі.

— Я тобі покажу — глаголь! — грозив учитель.— А віди куди ж ти подів? Що оце?

— Віди...— несміливо подивився старому в очі Івась.

— Глаголь, дурню! А це?

— Це — аз, це — глаголь...

— Хлахоль, хлахоль,— підхопив Сабрі, що досі мовчав збоку.

— То й ти вчитися хочеш? — вдавано суворо подивився на невірного старий.— Ось, бачиш, він хоч і татарин, а знає, що всяке ученіє світ єсмь...

— Він і по-татарському вміє.

— Знайшов дивину!.. І ти мусиш уміти, по-своєму і по-татарському, бо всякому роду своє рци і мисліте,— підняв він багатозначно пальця.— Лишень ніколи не слугуй наукою ворогові!.. Гріх великий! А людоловам він подвійний...

— О, дзобака, Дзірко!.. Кюпек, кюпек!..

— Кюпек, діду,— це собака по-їхньому.

— Кюпек? — дивувався дід.— От, анахтеми, накрутили, подумати тільки — кюпек!.. Такого, не поснідавши, і не вимовиш.

— А кінь? — поцікавився хлопець, хизуючись перед учителем.— Кінь як буде по-вашому? — дивився він на Сабрі.

— Тінь, тінь... Байгир-тінь, ам...

— А чому «байгир» та ще й «ам»?..

— Ти дивись, сатани! Це ніби в нас: бик і віл. Відомо, що нечисті, то й говорить так, не по-людському. То ти пильнуй за тим та вчись по-їхньому, знадобиться, ще й як,— не второпував хлопець поважно чи в жарт говорив йому вчитель.

Обірвав навчання шкребіт у двері, що швидко-таки й вдчинилися.

— Сірко, Сірко! — втішився учень, стрічаючи зраділо пса, що на радощах намагався лизнути його в лице.

— А це ж звідки такий бусурмен тут? — ніби обурився дід.— Може, також по науку прийшов?..

— А що таке бусурмен, діду?

— ...Звісно, бузувір,— нескоро знайшовся старий.— Той, що нас напастує, людоловить і все таке...

— Хай-но я стану січовиком,— похвалився Івась, зітхнувши.— Я їм покажу, як людей ловити! У тітки Домни всіх понищили. А ти, Сябрику, не бійся,— подивився співчутливо він на татарина,— твоїх я не чіпатиму, бо ти тітку Домну від псюрні оборонив, як з неволі втікала.

— С нефолі? Моя Домна с нефолі?..

На якусь мить він закрив долонями очі, провів ними до бороди, ніби хотів щось зітерти з лиця.

— Евет! Евет! Кабуль едійорум! Бельйорум! Знаю! Пригадую! То була Домна!

Дід Ничипір насупився, вдаючи обуреного,— навчання ж бо обірвалося, і почав знову тикати пальцем у своє абецадло. Івась повторяв за ним букви уже не збиваючись, хоч як старий їх плутав, питаючись.

— Ну, то завтра ще від «глаголь» до «мисліте» продовжимо, про давні часи поговоримо,— склав розгорнуту книгу навчитель.— Я розповім вам, звідкіля пішла земля наша і люд хрещений, як співають кобзарі про бусурменів, сиріч — людоловів, і про Січ-матір, нашу фортецю, що боронить повсякчас хрещених від напасті. Амінь!..

— Ви ж казали, що про Мерефу оповісте нині,— нагадав хлопець, явно не бажаючи відпускати старого.

— Та що ж тут оповідати? — зітхнув він.— Радісного в тому, сину, мало... Зачалася наша Мерефа ще тоді, як пан Корецький закладав отой замок-фортецю над річкою Мурафою. Життя не стало люду, поки звели її з каменюк,— похнюпився старий.— А що вже в ошатство її пішло здоров’я людського та ще статків, то й говорити марне... Отож не витерпіли люди тієї панщини, зібралися причаєно з усіх околів Мурафи, напосудились, захопили хто що міг та однієї темної ночі, як пан і прислужиці десь гуляли, і кинули свої села та хутори підпаленими, воєводі на потіху, а самі викотилися в займанщину, аж сюди оце...

— Мжа нам, викотцям, нагадала Мурафу, бо і я при тому був... І отаборилися ми сяберством та й замешкали, заклавши на вспольних ґрунтах селище... Тепер, правда, наїхало стільки тих усіляких викотців, що вона цілим добрим містечком стала. Отож і знай, що аж в Поділлі зачата Мерефа.

...Довго того дня молоді товклися на леваді, вправляючись у стрільбі з лука. А коли й стрільба набридала, бралися за азбуку.