Засвіти - Андрій Хімко

— А чому ж я не з вами живу, коли рідний?

— Мама кажуть, що так татко і січова старшина захотіли, коли мене ото хрестили. Ти ж в Сабрі навчаєшся і говорити по-татарському, і козацької штуки навикаєш. А хіба що?

— Та, я так те сказав...— приховав він свої здогади від дівчини.

Задуманим вертався він додому. Біля юрби дітлахів, що бавилися на вигоні, навіть не зупинився, хоч ті й закликали, обзиваючи його Сірком, погратися у «свинку». Уже як відійшов від них, здалося, ніби кинуто навздогін: «найда», «байстрюк», одначе не став вертатися і зводити рахунки: може, почулося?

Уздрівши, що ворота в кошового відчинені навстіж, а в дворі Сабрі порає прив’язаних до полудрабків мажі замилених коней, Івась зупинився й забув про свій клопіт. Щось йокнуло в грудях, а що і чому, одразу не міг збагнути.

— Хоти до хати... то хати!! — наказав хлопцеві татарин, коли той спинився перед ним, німотно питаючись.— Хоти!..

Хата зустріла його смутком. На постелі лежав не роздягнутий з дороги господар, в ногах у нього сидів засмучений Левко, а в голові — господиня. Домна і Орися, здригаючись від плачу, стояли обіч, а за ними — жінки й чоловіки з міста, міський війт та кілька січових старшин.

— Хтось там ще зайшов? — почув Іванко слабий, хриплуватий голос кошового.

— Я це, пане кошовий... Іванко... Здорові будьте! — вітався він розгублено, пробираючись між людей.

— А-а-а! Здоров будь, сину! Тільки відкошувався я вже, та... підходь ближче, ось тут ставай, хай побачу тебе. Ось так... Ті дві, під ребрами,— продовжував він перервану оповідь,— також відкрилися, крові багато втратив... Та воно,— примовк він знову,— дає про себе знати й та, що під лопаткою. Було б все гаразд, коли б не оце горе. Доведеться поморочити вас усіх, поки околію... А цей же козак як тут? — перевів він очі до дружини.— Не стужився по Запорогах? Готуй його, щоб по Юрію відпровадити... Там воно краща наука буде... Ростеш, бачу, Івасю,— насилу повернув він голову до хлопця.— В подарунок від мене буланого маєш... Чуєте всі — буланого... Хай послужить тобі, коли мені не встиг. Левко доброго коня має, та й буланий незгірший. Тільки отак і люби його та жалій, як досі, бо козак без коня — не козак. Збрую оту, нову, даси йому, Катрусю,— повернув він голову до дружини, що ледь стримувала ридання.

Хлопець не спромігся навіть подякувати хворому: заголосила вся хата в горі, додавши жалю і йому. Хворий пробував ще говорити, але не міг і тільки ікав, гримасно кривлячи уста.

У вікна крався тінями змовклий підвечір, крізь тиху сумоту та схлипи в хату долітали приглушені лелечі клекоти, і Іванко не міг більше втриматися, раптово і голосно заплакав і побрів у сльозах із хати.

Сидячи на призьбі, він довго ще давав волю сльозам, поки отак непомітно й затих у схлипах, прислухаючись до якоїсь моторошної тиші у відкритому навстіж дворі кошового. Пахло паленими свічками і васильками, вчувався щеміт нещастя, що снувалося нечутними кроками по порогах хати, в кімнатах, навіть в оборі та поза двором.

До пізнього вечора вештались люди по двору: сусіди, знайомі, родичі, козаки і місцеві райці навіть. Навідувалися міщани віддати належне хворому, кудись поспішали Орися і Домна, верталися так само швидко і знову йшли, забувши за нього, Іванка...

Хлопець поволі усвідомив, що кошовий не жилець уже на світі, що він з його смертю втратить і оцей притулок. А тоді... Та разом з отим усвідомленням втрати свого годівника і захисника-кошового він вияснив собі отут, на призьбі, що ні Мотря не мати йому, ні Гунда не батько.

«Хто ж батько й мати? Невже я дійсно байстрюк-букарт, прихлібця, як казали діти, покидьок, знайда?.. Хто ж батьки? Де вони?» — заціпив він у собі оті питання і вже довго не розлучався з ними.

На Січі сьогодні, мов на велетенській пасіці в затишний сонячний день. Світло, сонячно, святочно. З куренів, заклечаних зіллям і віттям, ніби з вуликів у час роїння, з’являються і гуртами, і поодинці козаки-нетяги всякого віку й зросту. І зовсім ще молоді, що ніяк не дочекаються отого сіянця дорослості, і вусаті, літні вже, під макітру стрижені чи з довгими пишними оселедцями, і зовсім голомозі, з рідкими, миршавими жмутками-пуклями пуху замість волосся, зате сивими, навислими на губи вусами...

Ще вдосвіта все січове товариство, як завжди в цей день, помолилося в січовій церковці преподобної Покрови Параскеви за щасливе обрання нового гетьмана і кошового, що нечасто тут траплялося робити воднораз. Помолилося і тепер купчиться хто де, чекаючи знаменитої події, перемовляється чи видивляється на побратимів.

Глухо бухають лункі тулумбаси, кличуть кожного, бадьорять, піднімають настрій, і бреде, здається, вся Січ на майдан, до розписних штандартів і столів, де має відбутися велике виборне віче — рада Вальна.

Дворище повниться, шириться, великими і малими колами юрмляться на ньому козаки, жваво розмовляють, викликають знайомих та друзів, сперечаються, залишаючи гармидером просторе січове подвір’я.

Для обізнаного з життям Січі козака чи й старшини отой гармидер є не що інше, як спокій у краї, як звичайний святковий день, як початок щедрого трапезування.

Чатовим на височенному двохслуповому помості-бекеті, з одного боку, чи на січовому віщому дубові — з другого,