Засвіти - Андрій Хімко

— А чого мене дід Ничипір навчив сьогодні! — Малий звів на неї великі, повні радості, очі.— Абецадло вчив, аж чотири букви і слів таких, що ви зроду не вимовите.

— Які ж ті слова?

Коли хлопець назвав ті слова, аж диву далася. І так світилася видом! Так світилася!

Сабрі аж заздрощі брали. Сам він ніколи не знав такої ласки. Навіть материнської.

— Пані Катерина аж насварила мене, коли дізналася, що ви досі не обідали,— заговорила вона, як рушила із стрільцями, до двору.— І пса цього бідного голодом зморите коло себе...

Дивлячись на стосунки між Домною та Івасем, що вже не вперше відкривали щось загадкове перед ним, Сабрі збагнув раптом, чому вони такі. Збагнув і притишив ходу. «Оне... Оул!.. Мати і син!» — впало йому як з неба, не маючи сил пояснити чимось іншим тієї уваги, теплоти і ласки до сироти-хлопця. «Мати й син!» — повторював він не раз уже. І завжди тішився з того, бо певен був, вивідав таємницю, якої ніхто, крім нього, не знає, яка стане колись великим відкриттям для його малого й тепер уже великого друга...

Де лиш не побував за оці сім літ Дмитро Половець, куди тільки не кидала його, припнутого до каторги, кісмет-доля, яких мук, бід, нещасть не зазнав він на путях невільницьких. Іноді й сам собі не вірив, що все оте траплялося з ним, що воно позаду вже, відбуте, пережите, мов довгою нивою перейдене.

Спершу мучився не своїм горем і тягарем, а Домниним; та поволі все те забулося, поволі він звикав з думкою, що не побачить, не знайде в оцьому великому світі її коханих очей, не почує її палких і щирих зізнань, не наблизиться до трепетного, навіки відданого йому тіла. А біда напластовувалася в грудях, душила й гнітила отой теплий кавалочок під серцем. Наслухавшись та надивившись всіляких страхіть, він і сам уже гасив у собі отой вогник надії на зустріч. Бо не буде його повернення на рідну материзну. Що він залишив там?.. Що жде його на рідній землі?.. Родини давно немає, її, його зіроньки, щастя, радості, його Домночки також немає. Навіть Грушівка, кажуть пізніші ясирники, заросла, як пустище, чагарями та бур’янами так, що й не пізнати її... Чи ж лишилися там якісь люди? Валом же женуть їх у неволю!

Скільки разів доходив висновку, що не варто жити, неодмінно треба перервати оці невольницькі дні, і чим скорше те зробить, тим менше вип’є невільницької гіркоти. Але завжди щось тримало його на світі в час отаких розпачів. Може, те, що за двох уже втеч разом з отими веслярами, рамиками й глехами, спершу з каторги, а потім з галери, він лишився живий і навіть неушкоджений? Чи в ньому, як і в усіх, промовляло оте від народження притаманне людині: навіть у безвиході не втрачай надії? То ж не з доброго дива над їхньою галерою пронеслася днями комета, а згодом, як уже сиділи в льосі, почули, що замерзло все море. Такого ж зроду-віку не було! Як не задуматись над тим, як не запалити в собі нову іскру надії!

Нема, кажуть, зла, яке б на добро не вийшло. Бо хоч і заволосив йому, Дмитрові, п’яти після другої втечі капудан-ага, та тим і допоміг: не такими пильними стали наглядачі і іже з ними. Хто ж осмілиться, списаний рубцями і п’ятнами на обшматованому тілі втікати втретє?.. А він, Дмитро, і ще кілька таки осмілились.

Сталося те буряної ночі, темної, хоч очі виколи, гримкотливої, як в тартарари кинутої. Втікали тепер уже не в той бік, що приніс їм дві невдачі, а в інший, протилежний, ніким не сподіваний, таки в турецький.

— Гарам гельди — гарам гільди; як прийшло — так і пішло,— говорив найстарший з-поміж них, утікачів, по оцій, уже третій втечі, потурнак Рустем, коли вони вдесятьох на малій фелюзі були вже далеко від Анатолійських берегів.

Порятувало те, що всі вміли і могли гребти, що незабаром подув вітрець, котрий і допоміг в одну серпневу ніч пристати аж під Галацом до крутого дунайського берега, облюбованого ними, як бували отут каторжниками-гребцями. За фелюгу та за двотижневу поміч у рибальстві добули собі в тамошніх рибалок і вбрання, і оболів, златиць, сіклів, алтинів та злотих по пригорщі кожному. А Дмитрові та Гжесеві Колачу, чехові з Польщі, рослому юнакові, що пробув усього лише три місяці на каторзі, старший рибалка Лука, не знати чому, навіть запропонував лишитися в наймах на сезон чи й два.

Потоптався тоді Дмитро, помислив та й згодився, бо Лука чоловік хоч і неговіркий, та чесний, а до того ще й земляком був якимось йому, Дмитрові. Гжесь теж погодився лишитися. Може б, вони і не згодилися (властиво, вирішував усе він, Дмитро) на отой підряд, та дуже вже припала йому до серця дочка Луки, Ївга, що навідувалася з повновидою матір’ю до рибалок кілька разів за два тижні відробітку.

Всі інші побратими-каторжники почоломкалися з ними та й пішли своєю дорогою, а Дмитро і Гжесь лишилися, кожен в душі по-своєму жалкуючи за втратою друзів. Риболовля того літа, як ніколи, може, була зискливою, бо і насолили, і насушили, і продали риби спольно-артільно чимало, не говорячи вже про те, що самі харчувалися чи міняли на бринзу, хліб, молоко, вино, кукурудзяне борошно і всяке м’ясиво. Обидва каторжники поволі навчилися рибальському ремеслу, особливо в тому мав щастя Дмитро, відчули себе здоровими, бо ота, хоч і нелегка, праця на волі