Згадай мене - Уляна Пас

- Виходить, я дійсно був тобі дорогим, - Рома більше не усміхається і наче обдумує щось. 

- Не був, - виправляю його, швидко змахуючи сльози. - Ти завжди будеш мені дорогим. І не має значення, пам'ятаєш мене чи ні. 

Ми знову замовкаємо. У минулому Рома не сидів би ось так, склавши руки на кермі. Він одразу ж витер би мої сльози і міцно пригорнув до себе. Шкода, що зараз все не так і цей хлопець поки що не готовий до такого. Але це поки що.

- Треба повертатися. Пізно вже, - Рома не продовжує цю тему. Заводить двигун і спрямовує автомобіль у бік міста. 

Назад їдемо мовчки, але я не відчуваю між нами напруги. Напевно, йому варто подумати над тим, що дізнався сьогодні, а мені навчитися сприймати його ось таким, трохи чужим і незнайомим. 

- Що завтра плануєш робити? - питає, коли автомобіль зупиняється на його подвір'ї.

- Ну, для початку відіспатися, - хмикаю. - У мене вихідний. 

- Я зрозумів, - усміхається. - Тоді до завтра. Думаю, ми ще побачимось. 

- Бувай! - ми одночасно виходимо на вулицю і розходимось по своїх домівках. Вперше за довгий час почуваюся добре. Наче все потроху налагоджується і є шанс повернути втрачене. 

Як я і говорила, наступного дня сплю практично до обіду. Прокидаюся, коли за вікном високо світить сонце - погода радує в останні тижні осені. Не втримавшись, виглядаю у вікно і бачу доволі цікаву картину. Рома внизу, миє зі шланга свій автомобіль. На ньому старі джинси і біла футболка, котра добряче промокла, і тепер мені видно кубики преса хлопця. Сама не розумію, чому зациклююсь на цьому. А ще чомусь в роті пересихає від такої картини.

Напевно, я ще довго гралася б  у шпигуна, якби якоїсь миті Рома не підняв на мене погляд. Він усміхається і привітно махає рукою, а я червонію до кінчиків волосся, хоча тішить те, що знаходжуся трохи вище і йому цього не видно.

- Довго ж ти спиш! - заявляє Рома, кинувши шланг на землю і сконцентрувавши всю свою увагу на моїй персоні. 

- Я ж говорила, що це буде мій план на сьогодні, - не можу стримати широку усмішку. Здається, сьогодні буде чудовий день, якщо Рома приділяє мені стільки уваги. 

- Я пам'ятаю, - киває. - А що плануєш робити після обіду? 

- Не знаю. А ти хочеш щось запропонувати? - серце тріпоче в грудях, і я вже дочекатися не можу, щоб дізнатися, що ж задумав Рома. 

- Ромчику, привіт! - хлопець не встигає нічого відповісти, тому що на його подвір'ї з'являється Аня - і мій чудовий настрій як вітром здуло. Вона впевнено наближається і кладе свою долоню на плече хлопця. Мені добре видно, як вона оглядає його тіло - і скрегіт власних зубів відбивається шумом у вухах. - А я якраз до Діани йшла. Привіт, Ді! 

Аня привітно махає мені рукою, а я у цей момент готова кинути в неї горщик з орхідеєю, що стоїть у мене на підвіконні. До мене вона йшла! Ну, звісно! Наскільки я пам'ятаю, ми ще не помирилися! 

- Привіт! - бурчу і розглядаю її довгі ноги та коротку джинсову спідницю. Аня добряче підготувалася і навіть прийшла у всеозброєнні. 

Лише зараз пригадую, що навіть волосся не розчесала, коли піднялася з ліжка, і тепер точно схожа на кікімору. Злюсь сама на себе і на весь світ загалом. Здається, не буде Рома нічого мені пропонувати, адже Аня - ще та липучка і просто так його не відпустить. 

- Ромчику, я збираюся запросити Діану в кафе. Складеш нам компанію? - Аня відступає, коли хлопець знову бере в руки шланг. 

- Складу, якщо Діана не проти, - він знову піднімає на мене погляд, і я змушена добряче постаратися, щоб усмішка вийшла щирою. 

- Я не проти, - відповідаю.

Я не проти, якщо тільки ти будеш зі мною у кафе. Тільки ти і жодної Ані поруч.