Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

Я гарячково думав, що відповісти.

— Я провів ніч з одною жінкою.

— Ну, сподіваюся, що не з двома. Де і з ким?

— Але я цього наразі не можу сказати.

— Марцю, курва,— просичав він крізь зуби,— ти знаєш, яку ти мені свиню підсовуєш? Ти знаєш, що то буде, як про це довідається інспектор? Він мене зжере!

— За що?

— За те, що тебе покриваю.

— Але ж Ірма підтвердила моє алібі.

— Підтвердила. Але чого вартує таке алібі? А зараз в тебе алібі нема.— Він підніс світлину ближче до очей.— Мені відразу здалося, що я вже її десь бачив. Але ще су­мнівався. То ж Емілія! Так?

— Емілія.

— Ще одна твоя коханка…

Я зітхнув.

— Я маю алібі. І доведу тобі. Поки що я не можу назвати цю жінку. Але назву.

— Вже легше. Та не легше в іншій справі.

— В якій?

— Твоя Ірма…

— Вона така моя, як…

— Но-но-но! Бо не моя ж.

— І що з нею?

— Ірма є членкинею Німецького народного союзу.

— Оце новина! — здивувався я.— Вона німкеня?

— А ти не знав?

— Звідки? Вона мені прізвища не називала.

— Ну а нам змушена була показати свої папери. Ірма Анастасія Краузе. А її тітонька Матильда фон Крюденер. Це все, що мені відомо. Отже, зроби ласку, зустрінься завтра з одним чоловіком. Це мій конфідент. Він має відомості про ту організацію і взагалі багато що знає. З’ясуй, що та Ірма і її тета роблять у Львові. Може, це нічого вартісного, а може, й щось цікаве. Він тебе буде чекати в «Cafe Carlton».— Я вже хотів іти, але він мене спинив: — Стривай. А як ти з Ірмою познайомився?

— Я ж казав — у Кисіля.

— Хто до кого підійшов?

— Вона проходила попри мене, а я їй запропонував келих шампана…

— О! — Він втішено підняв палець догори і ще раз сказав: — О! В тому й річ! Вона! Попри тебе! Ну, то фалюй. Маєш гроші? Йому треба буде дати, залежно від інформації, може, п’ять, а може, й усі десять золотих. Курча беля! Третина моєї тижневої платні! Га?

— Як же ти з ним розраховувався досі?

— Ну, та є в нас фонд на такі речі. Але я вже не маю сміливості туди потикатися. Бо стільки брав на різних свистунів у справі душія, а толку — пшик.

— Не переживай, гроші маю. Мені ж і Кисіль, і Зяблов заплатили.

— Добре тобі.

— Гаразд, я пішов. Занесу репортаж про фордансерок.

— Та ти слухай… Може, той репортаж і нам згодиться.

— Навіщо?

— А ти подумай. Чотири жертви: дві фордансерки, одна касирка і одна, будемо так казати, повія.— Він поглянув на мене примружившись.— А знаєш, що мені тут ця касирка як ні приший кобилі колесо. Ану признавайся! Що вона була за одна?

— Дівчина як дівчина,— знизав я плечима.

— Нє, ти мені скажи. Ти з нею спав? Спав. Скільки часу ви перед тим зустрічалися?

— Не зустрічалися. Я запросив її до себе, і вона прийшла.

— Ага! Отак відразу! І ти розплатився? — Я зам’явся.— Ну, та що ж ти юра крутиш! Заплатив?

— У мене залишилися кілька суконь Емілії, які вона не захотіла забирати, а мені шкода було викидати. От я їй і дав.

— Ну, то, дорогенький, це і була чистої води повія. Яка лише вдає порядну. Тепер у мене все сходиться. Дві фордансерки, дві повії. Чудово.

2

В редакції було тихо і сонно. Знову всі розлізлися по кнайпах. Редактор запитав, отримавши мій репортаж:

— Яким буде наступний?

— З життя батярів.

— Там ще є щось таке, що ще не описане? — усміхнувся він.

— Власне, збираюся довідатися.

— А що з убивством Коса?

— Дещо довідався цікаве. Але поки що тримаю при собі. Бо це в інтересах інших людей.

Він взяв картку паперу, написав кілька слів і вручив мені.

— Піди до платничого за гонораром.

Я подякував. Платничим був у нас старший пан Корецький. Мав на обох руках чорні аж до ліктя нарукавники, а на чолі окуляри.

— А-а, Марко! Як ся маєш? Далі швендяєш темними норами?.. Та-ак, шо тут у нас? Двадцять золотих… Хочеш дрібними чи грубими?

— Мені однаково.

— То добре,— втішився він,— бо дрібних і так нема.

Потім я зателефонував Камілі.

— Ма-а-рчику… Мені без тебе ну-удно… Забіжи до мене. Маю оселедчики в сметані і галяретку з коропа від пані Теличкової.

Це було доволі заманливо, а я якраз не обідав і подумав, що це непогана нагода отримати відразу два задово­лення. Від початку Костюшка до Чарнецького можна ді­йти за десять хвилин.

Шимон мене упізнав:

— Моє поважання, пане редактор.

Я хотів було сказати, що я ще не редактор, але згадав, що мене вже так не один кликав.

Каміла зустріла мене в напівпрозорій нічній сорочці, під якою виднілися всі її приваби, і відразу оплела шию білими ніжними руками.

— Спочатку оселедчики і галяретка чи я?

Як і було в моїх планах, я посмакував одним і другим, а відтак пішов до «Атлясу», де полюбляв засідати нічний поет Генрик Збєжховський[50]. Він, як завше, був обставлений чарками і щось базґрав на серветці.

— Гєню, ти знову вершики шпариш?

— А що? Коли маю натхнення, а до того келишок, то шпарю. Сервус! Чого ся припер?

— А во хочу тебе про щось розпитати. Мене цікавить брюховицька вілла, яка була продана навесні.

— О, знову Брюховичі! Що ти там раптом загубив?

Я пропустив його заувагу повз вуха:

— Так. Брюховичі. Власне, тому тебе й питаю, бо ти звідти не раз репортажі привозив.

— Е, я туди не лише за репортажами їздив,— засміявся він.— Зараз щось довідаємося. Зачекай. Мушу зателефонувати.

Він пішов до кабінету господаря кнайпи Едзя Тарлерського. Я ліниво розглядав карикатури й малюнки, що оздоблювали стіни кнайпи. Генрик вернувся за кілька хвилин.

— Слухай, то не так просто. Минулої весни був справжній пік продажів. Наїхали грошовиті мішки з великої Польщі, і було продано вісімнадцять вілл! Мусиш дати якісь підказки.

Я переказав йому те, що почув від Каміли.

— Над соснами була дерев’яна споруда. Виднівся лише її вершок.

— А-а, та то мусить бути скочня! Звідки взимку лещетарі[51] з’їжджають. Вона височить на пагорбі. Але якщо видно тільки її вершок, то, певно, фоткали з низької позиції. Якщо вона виднілася за віллою і соснами, а віллу було знято спереду, то за спиною того, хто знимкував, була вулиця. Але це не була бічна вулиця, бо вони всі біжать у бік скочні, а тоді б вона залишалася збоку. Це мусила бути вулиця, що прямує з півдня на північ. Ти мене заінтригував, але відповідь отримаєш завтра на цьому місці.

Розділ восьмий

23 серпня 1939 року, середа

1

В обід я зателефонував Ірмі.

— Сервус, зозулько. Що робиш?

— Чекаю твого дзвінка,— промовила вона багатообіцяючим тоном.

— Які в тебе ідеї?

— Хочу познайомити тебе з тетою. Властиво, то вона хоче познайомитися.

Це мене здивувало, але я погодився. Умовилися на зустріч в «Ґранді».

Збєжховський не підвів, методом вилучення він запропонував мені лише три адреси. То вже