Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко
Відпустити його так просто нам з Льохою не давав наш юнацький максималізм і невідомо звідки взяті понти бізнесменів. Словом, ми побігли за ним. Біла «вісімка» зупинилась у сусідньому дворі. Коротко стрижений вийшов і шмигнув у кущі. Думаю, відлити. Льоха-Шалапут дістав з кишені ніж на три пальці, підбіг до тачки й штрикнув ним у заднє ліве колесо. Потім він оббіг машину й штрикнув і в заднє праве.
У цей час із кущів вийшов коротко стрижений. Побачивши цей «беспредел», він рвонув до Льохи. Я розумів, що його треба якось зупинити, щоб мій «бізнес-партнер» мав час дати дьору. І єдине, що спало мені на думку, узяти каменюку й жбурнути в коротко стриженого. Та замість того, щоб улучити в нього, я влучив у вікно задніх лівих дверцят. Наш кривдник раптом змінив напрямок руху й кинувся в мій бік. І тут його ноги ковзнули на дрібному камінні, незграбно роз’їхались, і він упав. Я побіг. Коли я був уже біля самісінького горизонту, коротко стрижений так і лежав, тримаючись за пах. Льоха-Шалапут наче крізь землю провалився. З ним ми зустрілись аж наступного дня й вирішили зав’язати з бізнесом. Гроші Технікові, які він вкинув у ремонт телевізора, ми так і не повернули.
– Льохо! – вигукнув я. – Звісно, пам’ятаю. Як ти?
– Та круто все. Є розмова. Треба зустрітися. Давай за пару годин. На Полтавському Шляху є такий кабак…
– О’кей, – погодивсь я.
– Круто. До зустрічі.
Льоха кинув слухавку, не дочекавшися мого «до зустрічі» у відповідь.
За пару годин я сидів у призначеному місці й пив темне пиво. З лівого боку до мене підійшов хлопець у шкірянці, у великих темних окулярах і чорно-синій бейсболці без жодного напису. Не звертаючи на нього уваги, я продовжував пити. А він нависав наді мною, наче дощова хмара. Я підніс кухоль до рота, щоб зробити ковток пива. І тут із хмари сяйнула блискавка у вигляді руки, легенько стукнувши мене по спині. Я хилитнувся, розлив пиво на стіл.
– Та сідай уже, Льохо, – сказав я, бо відразу ж розкусив усю його конспірацію. Ну хто б іще міг вигадати таке: стояти в мене за спиною і втикати, як я п’ю!
– Пізнав, чи що?
– Ще б пак. Твоє важке дихання важко забути. Ти ж дихаєш, мов старий дід, який усе життя курив «Біломор».
Ми розпливлись у посмішках й обнялися, ледь не перекинувши столик з усім, що на ньому було.
– Де ти взяв номер мого мобільника? – спитав я. – Ми ж, здається, років десять не бачились, а може, і більше.
– Та через ланцюжок… Це в мене професійне.
– Тобто? – спитав я й махнув офіціантові рукою, щоб зробити замовлення.
– Ну, профдіяльність. Я в детективи подавсь.
– У які детективи, Льохо? Ти що, здурів? А як же бізнес? – з іронією спитав я.
– З бізнесом у мене не пішло. Очконувсь. Десь так, як ото ми тоді з тобою вдвох. Ну, не будемо про це. Я тут недавно розкрив одне амурне дільце. Непогано заробив. Поворушив мізками й вирішив відкрити напівлегальне детективе агентство.
– Блін, Шалапут! Тільки не кажи, що ти хочеш підв’язати мене в це діло.
– Та ти не відмовляйсь завчасно! Вислухай до кінця, – сказав Льоха й підняв кухоль.
– За зустріч, – сказав я й випив ковток прохолодного темного пива.
– Так от, – продовжив він, – до мене тут звернувся один із клієнтів Електротехніка…
– Стоп, – перебив я його відразу, – давай конкретніше.
– Добре, – погодився Льоха. – Електротехнік – це мій дядько, колишній Технік. Справа в тому, що був такий час, коли його щодня било струмом. А кінчилось усе тим, що його довбонуло триста шістдесят вольтів. Вижив. Тільки тепер у нього час від часу сіпається права нога. Ну, та біс із ним, – перебив сам себе Шалапут. – Якось один із клієнтів з пухкеньким гаманцем прийшов до дядька п’яненький. Поговоривши про те, про се, він завів мову про свої підозри щодо вірності дружини. Коротше, він боявся, що вона його зраджує. А дядько взяв та й бовкнув, мов, у мене племінник – приватний детектив і може допомогти дізнатися правду. Тому стало цікаво… Ми з ним стрілись… Ну, не буду довго розказувати. Словом, у мене тепер є перша закрита справа.
– Тобто ти знайшов докази зради чи спростував їх?
– І «так», і «ні». Зробивши купу пікантних фотографій його дружини з одним менеджером середньої ланки, я зустрівсь із нею і все популярно пояснив. Коротше, я отримав від неї бабки за мовчанку, а від її чоловіка – за роботу детектива.
– А які ти йому навів докази вірності?
– Елементарно! Ми з його дружиною вигадали нібито довгу підготовку до його дня народження. І її часту відсутність я пояснив саме так. А за пару тижнів вона постала перед ним гола з великого торта.
– Думаю, той чоловік скоро відірве тобі голову, – з посмішкою, але трохи здивовано сказав я.
– Та ні. Усе чьотко, старий. Усе чьо-тко, розумієш. Але мені потрібен компаньйон. Такий, як ти!
– А який я?
– Такий, як треба, Утко, повір, – стис він губи так, що в нього на щоці з’явилася невелика складка, і подав мені руку.
– О’кей. Деталі обговоримо, – сказав я, тиснучи йому руку. Я завжди любив авантюри. Тим паче, що все, на перший погляд, було зовсім безпечно.
– Та які там деталі, чуваче?! Ми ж з дитинства як брати.
– Ну так. Слухай, а як там Технік? Тобто Електротехнік? Він же так закладав. Живий ще? – поцікавивсь я й замовив іще пару пляшок темного.
– Та він зараз просто квітне. Буде з нами в бізнесі. Знов на трьох, як тоді. Пам’ятаєш? Але про це пізніше. Його Ніна… та ти ж знаєш, дружина, працювала швачкою на Коцарській. Потім її звільнили, і вона почала брати замовлення додому. Потім Ніна переспала з редактором глянцевого журналу. Як і де вони зійшлися, не знаю. І той організував їй рекламу у своєму журналі. На рекламу клюнула одна заможна пані й зробила нічогеньке замовлення. Ніна виконала все супер. Вони розговорилися. І вона сказала своїй клієнтці про свого техніка, мов, він у неї головастий, але
