Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко

Виступ пройшов непогано, можна сказати, стандартно. Більше про Мінськ нічого говорити не буду, бо в пам’яті залишилось одне погане. Дорогою додому я часто дивився на Марію. Можна сказати, я дивився в неї, зазирав у самісіньку її душу. Торкався поглядами її долонь, пестив пальці й окремо мізинець на лівій руці. Як я вже розповідав раніше, у мене з ним, із тим мізинцем, були особливі стосунки. Я любив його більше за інші пальці. На харківському вокзалі ми випали з поїзда, наче перший сніг.

Одного дня я зрозумів, що мені ніхто не потрібен, крім Марії, і нічого не потрібне, крім життя з нею, але… Так-так, завжди є це «але». Словом, мої механізми в голові заклинило, і я вирішив назбирати капітал для подальшого спільного щасливого життя. Цю логіку з нас двох розумів лиш я, за що одразу ж і поплатився. Надавши своїй новій меті великого значення, я став на шлях «заробляння собі на майбутнє», а тим самим автоматично перестав бути «загадковим» у всіх можливих і неможливих значеннях цього слова. Але ж усі знають, що загадковість у коханні – фундамент.

Можна сказати, що це або основа основ, або дах кохання, бо в коханні все догори дриґом. Я зістрибнув з моста нашої надії на вічне, незаймане соціумом і буденністю спільне кохання. Щодня я пропадав у місті, працюючи по п’ятнадцять-двадцять годин на добу, і, як виявилося, відходив від Марії все далі й далі. Моє кохання мене й погубило.

Воно тримало мене на ланцюзі з шипами на ошийнику. Будь-який психолог сказав би мені, що я захворів любов’ю до Марії й самою Марією. Наступні кілька місяців ми сварилися, точніше, ми почали сваритися. Це стало першим дзвоником. Згодом вона почала пускати сльози, причиною яких знову ж таки був я. Вона не завжди хотіла мене бачити, жартома кажучи, що я її не люблю або що вона мене не любить. Я ніколи не розумів, не розумію і, мабуть, ніколи не зрозумію цієї жіночої логіки, але факт лишається фактом. Не бачишся з коханою людиною – не кохаєш її.

І ось одного сірого дня Марія розвернулась і пішла. А я зробив те, що мені тільки й лишалося – крикнув услід хриплим голосом її ім’я, яке підхопив вітер і поніс у вічність. Саме туди, де колись тліли надії нашого незайманого кохання, нашого спільного щасливого життя.

…

Я прихильник такої думки: усе, що відбувається в цьому світі – на краще. По-справжньому я усвідомив те, що втратив Марію, далеко не одразу. Хоча, з іншого боку, якісь тривожні передчуття завжди тліли глибоко-глибоко всередині мене, бо я не заслуговую на таке просте щастя, за яке не треба боротись. Усе гарне, що може бути в житті, мені доводиться вигризати або відпускати. Тоді питання вирішуються самі по собі. Інших варіантів для мене доля не передбачила. Золота середина завжди перебуває на відстані випростаної руки, до якої ні дотягнутися, ні, відповідно, схопити. Вона – світло. Я – наполовину щось. Ще від початку наших стосунків я не раз бачив один і той самий сон.

Я йду засніженим білим полем, таким білим, що на нього боляче дивитись. Аж раптом чую стукіт кінських копит і гуркіт карети. Повертаю голову й бачу, як на шаленій швидкості до мене наближаються шестеро коней в одній упряжці й велика чорна, зроблена в готичному стилі карета. На вікнах висять яскраво-червоні фіранки з чорними намальованими піками. Проїжджаючи повз мене, карета не пригальмовує, ні. Але було таке відчуття, що час розтягнувся, аби я зміг розгледіти все до дрібниць. Колеса нагадували якісь маловідомі трипільські кола. Кучер був без губів. Віжки він тримав не руками, а щупальцями, схожими на щупальця восьминога. На його плечі був накинутий довгий червоно-бордовий плащ, так само з намальованою пікою на спині. Раптом фіранки на вікнах розсунулись – і я побачив Марію. Контури її нафарбованих очей були підведені чорними лініями. Її губи були яскраво-червоні, а на лівій щоці чітко виднілася намальована чорна піка. Моя золотава дівчинка не сказала мені ані слова, лиш подарувала погляд, завісила фіранки й зникла за вікном карети. Час у цей момент набув звичної для себе форми, і карета помчала вперед. Я ж крикнув тільки одне слово: «Марія!» Луна пронеслася білим полем і зникла за горизонтом. Раптом мені стало холодно. Я глянув на себе й побачив, що стою зовсім голий. Карета немов розтанула…

Ось і все.

Мене попереджали… А поява Марії в моєму житті – це ще один доказ того, що кожен із нас має надію, навіть я.

І все ж вечорами я пролив немало сліз, усвідомлюючи, що в одну річку двічі не ввійдеш.

Зрештою, у всій цій історії я знайшов і гарний бік – Марія знайде того, хто їй потрібен. А коли й не знайде, то я все одно зичу їй щастя із золотою серединою.

Я лежав на дивані після короткого нічного сну, коли задзвонив телефон.

– Здорово, старий, – почув я в слухавці.

– Привіт.

– Це Льоха-Шалапут! Пригадуєш?

З Льохою-Шалапутом ми колись мали бізнес – приторговували технікою, точніше намагалися. Механізм був досить простий. Знаходиш на смітнику зламані електричні прилади швидше за «безпритульних». Несеш їх до його дядька на прізвисько Технік. Він їх ремонтує. Продаєш на Центральному ринку й ділиш виручку на трьох: тридцять, тридцять і сорок відсотків. Сорок відходило Техніку. Цим «бізнесом» ми займалися недовго. А якщо чесно, то ми прогоріли вже на першій справі, і наш ентузіазм згас.

В одному з дворів нашого спального району ми знайшли телевізор і подумали, що це воно, це класний початок бізнесу. Випередивши «безпритульних», ми дотягли товар до Техніка. Той вкинув у нього свої гроші (бо в нас, ясна річ, їх не було), купив необхідні деталі й усе полагодив. Він був справжній майстер своєї справи. Чому був? Тільки тому, що я не знаю, де він зараз і як. Думаю, спився, бо чарку він любив, здається, більше за дружину, не кажучи вже про електроприлади.

Отже, ми знайшли покупця, доперли телевізор на місце зустрічі й стали чекати. До нас під’їхала біла «вісімка». З неї виліз коротко стрижений чоловік років