Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко
За мить я почув нявчання. Меланхолійне, жалібне нявчання. Судячи з голосу, це було мале кошеня. Зовсім крихітне, десь тижнів зо три. Моє серце, розігріте коханням до Марії та коньяком, стислося. Думками я було кинувся туди, до нього, до маленького носія чистоти й правди, до незайманої дурними думками голівки. Та тут мої внутрішні пориви перебило чавкання.
«Чавкання?! – подумав я. – Звідки?» Виявляється, один із тих, хто перекрив мені світло, почав жерти яблуко. До того ж, він демонстрував це всьому автобусу. Але навіщо?! Що можна сказати людям, пожираючи яблуко? Та ще більше за чавкання мене здивувала його жадібність. Я підвів голову, думаючи, що своїм пронизливим і принизливим поглядом зможу спрямувати його на шлях істинний. Аж тут він віддав пів’яблука своєму друзяці.
«Забираю слова назад, – подумав я, – він таки не жлоб». Друзяка взяв половинку. Може, хоч цей не чавкатиме? Ага, жди! Порівняно з ним перший був просто святий, бо цей не тільки чавкотів, а ще й посипав рукав моєї куртки насінням з того грьобаного яблука, а наостанок до насіння прилип ще й шматочок м’якоті.
– Чувак, – сказав я йому, – ти загубив шматочок яблука. Я його знайшов. Ось він, у мене на куртці, на рукаві.
– Та ні. Ти що?! – гигикнув він. – Я його не загубив. Він у мене з рота, мать, випав.
– Та я, взагалі, це жартома кажу… Розумієш?
– А, ну ладно, – засмучено і якось по-дитячому сказав «пожирач-2», потім струснув з мого рукава насіння, шматочок яблука й укинув у рот качанчик.
– Е! – гукнув «пожирач-1». – А мені? А я?
– Ой! – відповів «пожирач-2», дістав із рота ще не перетертий качанчик, відгриз половину й лагідно поклав тому в рот.
– Во, бл…дь, – прошепотів я, на що хлопці лиш перезирнулись.
Жували вони довго, ретельно розгризаючи кожну насінину з качанчика.
– Яблуневий поцілунок, – сказав один іншому.
Той замість відповіді лагідно торкнувся своїми губами губ свого друга. Я не зводив з них очей. Та й усі, хто спостерігав за «історією з яблуком», разом зі мною отетеріли. А «пожирачі» ніжно-ніжно цілувалися, тримаючи руки на обличчі один одного. «Краще б вони жлобами були», – подумав я й опустив очі.
– Дай мені свій язичок, – долинуло згори.
Замість відповіді – нерозбірливий шепіт. У маршрутці запала тиша. Стало навіть чутно, як люди намагалися прислухатися до кожного слова, до кожної інтонації цих двох. І тут, згідно із законом «той, хто мені заважає, той мені й допоможе», тишу в маршрутці розітнув гучний «гик». Жінка, що сиділа поруч зі мною, голосно зітхнула. А потім я почув нявчання. Як же це сталося? Невже я так зосередився на тих геях, що перестав чути і гикавку, і нявчання? Чи, може, вони (кошеня і «гикальник») теж притихли, щоб не завадити «блаженній миті».
Я вийшов, ні, я вибіг з маршрутки й набрав Марію. Мені треба було почути голос, який я не чув цілий день, голос, який заспокоює й чарує. Але Марія знов була поза зоною досяжності. Тоді я притулився до бетонної стіни й глянув на небо. Воно було чорно-сіре, таке саме, як моє серце цієї миті.
20Інколи випадає нагода виступити десь – і для насолоди, і для подальшого натхнення. Саме така нагода випала мені та ще кільком харківським поетам. Нас запросили в Мінськ, у Білорусь – монархічну країну з демократичною оболонкою. Ми залюбки погодились і за підтримки одного з українських видавництв вирушили в дорогу. Візи в «країну царя» не були потрібні. Потяг був напівпорожній. Ми зайняли майже два повних плацкарти. Сиділи всі в одному і, як усі поети, не говорили жодного слова ні про поезію, ні про літературу взагалі.
Настрій був прекрасний. Ми пили, сміялися, доки не під’їхали до кордону. Спочатку нас перевірили бійці української митниці – великі й суворі. Вони ретельно записали кожного з нас у свої блокноти, перевірили за «чорними списками», покопирсались у наших речах, яких, до речі, майже не було. Ми сиділи на своїх місцях, згідно з купленими квитками, посміювались із кожного, кого перевіряли, а часом кидали в його бік провокативні слова чи фрази.
Митники на наші «смішні» жарти не реагували. Мабуть, тому що смішними вони здавалися тільки нам, а їм – дебільними, власне, як і всі ми – україномовні люди з російськомовного Харкова. Диво! У першому плацкарті, де сидів і я, усе обійшлося без особливих проблем. Ми полегшено зітхнули. У другому, де також були наші, митники затрималися. За якийсь час там почалося шурхотіння пакетами, незадоволене бубоніння, тож я туди зазирнув. Одна з наших збирала свої валізи. Я жартома бовкнув:
– Р., іще ж не Мінськ.
Вона приречено посміхнулась.
– Сядь на місце, – зиркнув на мене митник.
– Сяду. А що сталось? – спитав я одразу в усіх і в кожного окремо.
– Р. зсаджують із потяга, – відповіли мені.
– Що?.. Чому її?.. Вона ж найспокійніша серед нас…
Митники мовчали. Ми кліпали очима й сумно дивилися на Р. А вона побажала нам щасливої поїздки й попрямувала до виходу. Пізніше мені сказали, що в її паспорті бракувало належної фотки.
Потім нас перевірили білоруські митники. Це відбувалося набагато швидше. Білоруси були з комп’ютерами й собаками. Завдяки таким благам цивілізації, як персональний комп’ютер, вони швидко перевірили нас за своїм «чорним списком» і занесли в електронну картотеку в’їжджаючих.
Собаки тим часом теж зробили своє діло, і вони пішли. Ми залишились одні. Хтось почав виправдовувати Р., хтось сумувати за нею. Я ж злився на неї, а під час самого виступу сказав, що її зняли з потяга за траву. Звісно, це була вигадка. До речі, про траву в Білорусі краще взагалі не говорити, бо білоруси при цьому відводять очі вбік і роблять вигляд, що нічого не чують або не розуміють, про що ти кажеш. Коли всі перевірки закінчились і потяг нарешті рушив, з радіо час від часу долинала фраза, яку я й досі не можу забути: «Въезжая на территорию Беларуси, не разлагайте нравственность беларусского народа». Решту дороги ми пили, мріяли й сумували за Р.
У потязі до нас підсіла одна знайома, яка й була нашим гідом у просторому й водночас скутому столичному місті. Мінськ вразив нас відсутністю звичних для харків’янина дерев та монументальністю житлових будинків, розкиданих районами міста. Було таке враження, що