Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко

class="book">Маршрутка зупинилася біля станції метро «Проспект Гагаріна». Водій заглушив мотор і запалив цигарку. До нашої компанії не приєднався жоден новий пасажир. Аж тут у двері зайшла якась мадам. Інакше й не скажеш, тільки – мадам. Туфлі на високих підборах, подерті капронові колготи, довжелезна шуба з якогось невідомого хутра, темні окуляри й кролячі вуха рожевого кольору на голові. Мадам!!! Вона зайшла, і ми поїхали. Вона сіла через одна місце від мене й почала шарити в кишенях шуби, щоразу видаючи якийсь дивний звук, коли ворушила лівою рукою.

– Ого! – радісно вигукнув Льоха.

– А то, – зі скреготом у голосі, схожим на скрегіт старої вантажівки, погодилася мадам.

– Ти хто така, красуля?

– Зайчик.

– А куди зайчик їде? – чухаючи яйця, поцікавився Льоха.

– В Червонозаводське районне отдєлєніє, – прошипіла та, намагаючися підкурити цигарку в маршрутці.

– А нащо тобі туди?

– Та ті козли… – мадам зробила багатозначну паузу, зламала цигарку й продовжила, – вони думають, що напали на дуру. Думають, що я просто так працюю, думають, мені це в кайф, та щоб у них… та щоб вони імпотентами стали!

– О, так тебе образили, зайчик!

– Х…й вам усім! Мене образити не просто…

– А ким же ти робиш? – збуджено запитав Льоха, а Вован тільки вульгарно посміхнувся.

– Зараз ніким… Балотувалася на мера Харкова.

– А-а-а! Я за тебе голосував! – Льоха все більше збуджувався.

– Усі ви козли, – підсумувала мадам і зиркнула на мене. – Усі. Зрозумів?

– Я знаю, – спокійно сказав я, відірвавшися від книги. – Ви всі теж козли.

– Так, – погодилася вона, зняла шубу й витягла з-під лівої пахви напівпорожню червону грілку.

– Може, поїдеш зі мною, красуле? – спитав Льоха.

– Нащо?

– Поспілкуємось, – Льоха повторив жести спарювання тварин, – я побуду твоїм зайчиком.

– Та пішов ти…

Водій виявився спокійний, бо слухав усе це мовчки. Вийшла мадам на зупинці «Вулиця Кірова», неподалік від районного відділку міліції. У маршрутці запанувала тиша. Було чутно, як автобус їхав по калюжах, часом мені здавалося, що я навіть чув гудіння ліхтарів. На небі висів місяць, наче велика яскрава куля з уявними орбітами. Його сяйво торкалося мого лиця – так, як мені хотілося торкнутись його. Він був далекий і близький. Він був великий і малий. Він був недосяжний і досяжний. Досяжний він був тільки в снах та мріях.

18

Час від часу я усамітнювався. Тікав від усіх і всього в далекі забуті місцини Харкова і вдихав їхні аромати. Намагався віднайти спокій і тишу. Коли вулицю огортав вечір, небо по одній викидало зірки, наче партизанів з лісу. Ті розвідували ситуацію і, якщо все було спокійно, починали світитися. За якийсь час їх уже була сила-силенна. Виднівся Чумацький Шлях, по якому хотілося піти кудись далеко-далеко… Не знаю, чи з усіма таке буває. А от мене в такі миті накривають хвилі минулого.

Так було й цього разу. Я плакав. Плакав за всіма, кого втратив, за всім, що колись у мене було, а тепер немає, за всім, навіть за речами, не вартими уваги. Хтось пускає сльозу зі смутку, хтось від радості, а я плакав за втраченим минулим. Час, наче ті дикі коні, мчить, не озираючися, наступає на тебе в мить твого народження, переступає через тебе. І ти все своє подальше життя намагаєшся його наздогнати. Той, хто йде в ногу з часом, – зануда. Усе, чого ти вимагаєш від себе, – бігти. Усе далі й далі. У незвідане, у невідкрите, у простори глобальності й непокори. У простори забутої та постійно бажаної свободи. Я лежав на сірій, усіяній порожніми пляшками землі й обнімав її руками.

Пролежав я десь хвилин тридцять-сорок. Мене трусило від холоду й мороку. З моїх очей бігли сльози. І якісь краплинки джерельної чистоти тихо торкалися землі. Коли впала остання, я підвівся. А коли загорілась остання зірка, я пішов. Коли сховався місяць, я заснув. А коли встало сонце, я спав. Мені снилися діти – барвиста надія на майбутнє.

19

Один мій знайомий часто вживає народні приказки: «Мовчання – золото», «Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні» і так далі. Таким чином він підкреслює свою правоту та ставлення до народу України. А от я переконаний, що існує одна-єдина гарна приказка – «Починай із себе». Усе найгірше у своєму житті я бачив у маршрутках. Виходить, що життя моє – казка. Але зараз я не про це.

Одного разу, повертаючися додому без настрою (без настрою в буквальному сенсі – тоді в мене не було ані гарного настрою, ані поганого), я їхав усе тією ж таки маршруткою, яку вже не раз згадував, – автобусом «218-е». Цей агрегат возив людей з майдану Конституції до селища Жихар, а якщо точніше, то до зупинки «Жихар ІІІ». Це було взимку. Вікна автобуса розмалювало морозом, лиш подекуди виднілися проталинки від теплих рук і дихання.

Я зайшов і всівся на останнє місце поряд із жінкою, яка читала безкоштовну пресу. На цьому вільні місця закінчились. Я розстебнув рюкзак, витяг пляшечку і, як кажуть, хильнув «для сугріву». Жіночка з «халявною», а отже, брехливою газетою демонстративно повернулась обличчям до вікна. Я хильнув іще раз. Їй на зло, собі на радість. Хай заздрить! Пропонувати їй не став. І коли побачив світло на стелі (у моїй маршрутці – це рідкість), розгорнув книгу й хотів було читати, приливаючи найцікавіші місця коньяком. Та раптом світло зникло.

Я незадоволено підняв голову й побачив двох високих худих хлопців років двадцяти дев’яти-тридцяти, які й затулили те світло. Книгу довелось запхати назад у рюкзак. За пару хвилин маршрутка була вже забита. Ми рушили. Пацани, нависши наді мною, щось собі бубоніли. Аж тут хтось із пасажирів почав щосили гикати. Так він гикав хвилин із десять. І ніхто його не тушив. Тоді я не стримавсь і крикнув:

– Ти можеш там не дихати хоч секунду!

– Мо… гик… жу, – сказав той.

– А здохнути на якийсь час можеш? – долетіло з передньої частини маршрутки.

Пасажир-«гикальник» замовк. Я подумав, що він і справді здох. Ні. Бубоніння парочки, що нависала наді мною, знову розітнуло оте «гик». Я допив свою пінту коньячку й утупився у вікно, намагаючися не чути «гиків». Та де там… Не знаю, для чого, я почав пошепки відраховувати інтервал між гиканням.

«Так, так, – думав я, – з наступного «гик», ні, блін, іще з наступного. «Гик». О! Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять… Проявити свої математичні здібності, тобто