Читець - Бернхард Шлінк
14
Я вирішив поїхати куди-небудь. Якби, надумавши сьогодні, я завтра міг поїхати в Аушвіц, я б, звичайно, поїхав. Але на те, щоб дістати візу, знадобилися б тижні. Отож я поїхав у Штрутгоф в Ельзасі. То був найближчий концтабір. Я не бачив ще жодного концтабору. Я хотів прогнати штампи реальністю.
Поїхав я автостопом і пригадую поїздку у ваговозі, водій якого пив пиво пляшку за пляшкою, а потім водія «мерседеса», що крутив кермо в білих рукавичках. За Страсбургом мені пощастило: автомобіль їхав у Ширмек, містечко недалеко від Штрутгофа.
Коли я сказав водієві, куди саме мені з ним по дорозі, він замовк. Я придивився до нього, проте на його обличчі не зміг прочитати нічого, що підказало б мені, чому він раптом замовк серед жвавої розмови. Водій був середнього віку, мав кощаве обличчя, темно-червону родимку або опік на правій скроні й рівненько зачесане на проділ чорне волосся. Він зосереджено дивився на дорогу.
Перед нами пробігали Воґезькі пагорби. Ми їхали поміж виноградників широкою долиною, що легенько піднімалася вгору. Праворуч і ліворуч на схилах росли мішані ліси, інколи траплялися каменоломня, збудований із цегли заводський цех із гофрованою покрівлею, старий санаторій, чималенька вілла з башточками між високих дерев. То праворуч, то ліворуч від нас тягнулася залізниця.
Згодом водій заговорив знову. Запитав, чому я їду в Штрутгоф. І я розповів про суд і те, що мені бракує наочних уявлень.
— Ага, ви прагнете зрозуміти, чому люди коїли такі страхітливі речі.
Голос його був трохи іронічний. А може, то було тільки діалектне забарвлення його голосу й мови. Перше ніж я відповів, він говорив уже далі:
— А що саме ви прагнете зрозуміти? Ви розумієте, що люди вбивають із пристрасті, любові чи ненависті, в ім’я честі або помсти?
Я кивнув головою.
— А розумієте, що люди вбивають, щоб стати багатими чи могутніми? Що вбивають під час війни або революції?
Я знову кивнув головою:
— Але ж…
— Але ж ті, кого вбили в таборі, нічого не заподіяли тим, хто вбив їх? Ви це хочете сказати? Ви хочете сказати, що не було ніяких причин для ненависті й не було війни?
Я вже не мав бажання ще раз кивати головою. Його слова були правдою, та аж ніяк не інтонація, з якою він вимовляв їх.
— Атож, не було війни й ніяких причин для ненависті. Але ж і кат не відчуває ненависті до тих, кого він страчує, та все-таки страчує. Тому що йому наказали? Невже ви гадаєте, ніби він страчує, бо йому наказали? І гадаєте, ніби я тепер веду мову про накази і послух, про накази, які давали рядовим у таборі та які вони мали виконувати?
Він зневажливо засміявся.
— Ні, я не говорю про накази і послух. Кат не виконує наказів. Він виконує свою роботу, не відчуває ненависті до тих, кого страчує, не помщається їм, не вбиває їх, бо вони, мовляв, застують йому шлях, погрожують йому чи нападають на нього. Вони йому абсолютно байдужі. Вони йому такі байдужі, що він може і вбивати їх, і не вбивати.
Водій глянув на мене.
— Що, вже немає «але»? Ну ж бо, кажіть, що люди не повинні бути такі байдужі одні до одних! Хіба вас такого не навчили? Солідарності з усіма, хто має людську подобу? Людської гідності? Поваги до життя?
Я був обурений і безпорадний. Я шукав слова, фрази, якими я міг би спростувати його слова і змусити його замовкнути.
— Одного разу, — провадив він далі, — я бачив фотографію з розстрілом євреїв у Росії. Євреї чекали голі довгою низкою, дехто стояв на краю канави, а позаду стояли солдати зі зброєю і стріляли їм у потилицю. Діялось те в каменоломні, а вище від євреїв та солдатів на карнизі стіни сидів офіцер, хитав ногою й курив сигарету. В його погляді відчувалася невеличка досада. Мабуть, на його думку, робота посувалася не досить швидко. А водночас на його обличчі проступала задоволеність, ба навіть утіха, певне, тому, що роботу таки робили і скоро кінець робочого дня. В нього не було ненависті до євреїв. Він не…
— То це були ви? Це ви сиділи на карнизі і…
Водій зупинився. Він побілів, мов крейда, пляма на його скроні спалахнула.
— Геть!
Я вийшов. Він крутнув кермо так, що я був змушений відскочити. Я ще чув, як гуде його машина за наступним поворотом. Потім усе стихло.
Я пішов дорогою вгору. Мене не перегнало жодне авто, ніхто не їхав мені назустріч. Я чув пташиний спів, шум вітру між дерев, інколи жебоніння струмка. З душі немов спав тягар. За чверть години я дійшов до концтабору.
15
Недавно я ще раз туди їздив. Була зима, ясний, холодний день. За Ширмеком ліс був засніжений, біліли присипані снігом крони і вкрита, немов покривалом, земля. Територія концтабору, видовжена ділянка на похилій гірській терасі, звідки відкривалася панорама Воґезів, сліпила очі під яскравим сонцем. Сіро-сині дерев’яні дво- і триповерхові сторожові вежі й одноповерхові бараки становили приємний контраст із білим снігом. Звичайно, там була обтягнена дротом брама з написом «Концентраційний табір Штрутгоф-Нацвайлер», а весь табір оббігала подвійна огорожа з колючого дроту. Але сам табір, де раніше бараки тісно тулились один до одного, а тепер лишилося кілька, годі було впізнати під іскристим сніговим покривом. То міг бути схил для спуску дітей на санках, де б вони відпочивали на зимових вакаціях, живучи в гостинних бараках із затишними, захищеними горизонтальними штабами вікнами, а саме цієї миті їх покликали до тістечок і гарячого какао.
Табір був закритий. Я побродив глибоким снігом по його території й промочив ноги. Я добре бачив увесь табір і пригадував, як тоді, під час перших відвідин, спускався сходами, що тягнулись униз поміж фундаментів розібраних бараків. Пригадував і піч крематорію, яку тоді показували в одному бараці, і те, що в іншому бараці виробляли бетонні блоки. Згадав і про свою тодішню марну спробу конкретно уявити весь табір, в’язнів, охоронців і людські страждання.
