Читець - Бернхард Шлінк

— Приємна річ? — запропонував батько.

Я кивнув головою і стенув плечима.

— Ні, твоя проблема не має приємного розв’язку. Звичайно, треба діяти, коли за ситуації, яку ти описав, на тебе лягає відповідальність або зростає твоя відповідальність. Коли знаєш, що для іншого є добром, а він заплющує на те очі, треба спробувати розкрити йому очі. Треба лишити за ним останнє слово, але слід поговорити з ним — з ним, а не з кимсь за його спиною.

Поговорити з Ганною? Що я їй скажу? Що я добачив брехню, яку вона ховала від усіх? Що тій безглуздій брехні вона збирається пожертвувати все своє життя? Що та брехня не варта такої жертви? Що їй треба боротися, щоб не сидіти у в’язниці довше, ніж слід, бо потім ще багато можна зробити у своєму житті? А що саме? Багато чи мало — що їй робити зі своїм життям? Чи можу я відібрати в неї брехню її життя, не давши їй ніякої перспективи? Я не міг запропонувати їй ніякої далекої перспективи й не знав, як підійду до неї й казатиму, мовляв, усе правильно, за такі вчинки її життєвою перспективою може бути тільки ув’язнення на короткий або середній термін. Я не знав як постати перед нею й казати їй що-небудь. Я взагалі не знав, як я постану перед нею.

— А що, як немає змоги поговорити з ним? — запитав я батька.

Він із сумнівом подивився на мене, і я вже знав, що моє запитання недоречне. Моралізувати далі немає сенсу. Тепер я повинен тільки вирішити.

— Я більше нічим не можу тобі допомогти, — підвівся батько, і я теж став на ноги. — Ні, можеш не йти, просто мені крижі болять. — Він стояв зігнувшись, упершись руками в поперек. — Я не можу сказати, що мені прикро, що я не можу допомогти тобі. Тобто як філософ, до якого ти звернувся з проханням. Але як батько вважаю, що досвід неможливості допомогти своїм дітям просто нестерпний.

Я зачекав, але батько не сказав більше нічого. Я вважав, що він не хоче обтяжувати себе; я знав, коли б йому годилося більше дбати про нас і як він міг би більше допомогти нам. Потім подумав, що він, напевне, й сам це знає, і тому йому справді важко. Але, так чи інакше, я нічого не міг йому сказати. Я збентежився і відчував, що він збентежений.

— Що ж, тоді…

— Приходь коли завгодно, — глянув на мене батько.

Я не вірив йому й кивнув головою.

13

У червні суд вилетів на два тижні до Ізраїлю. Опитування свідка тривало там кілька днів. Але судді та прокурори поєднали судові обов’язки з туристичною поїздкою, побувавши в Єрусалимі, Тель-Авіві, Неґеві й на Червоному морі. Звичайно, не було ніякого відступу від службових обов’язків, порушень фінансової дисципліни, незаконних відпусток, але все це видавалося мені дивним.

Я планував цілком присвятити ці два тижні навчанню. Але не так сталось, як я гадав та уявляв собі. Я не міг зосередитися ні на навчанні, ні на викладачах, ні на книжках. Знову і знову мої думки відверталися й губилися в образах.

Я бачив Ганну коло охопленої вогнем церкви, з суворим обличчям, у чорному мундирі, з нагайкою в руках. Нагайкою вона виводить кривуляси на снігу і б’є себе по халяві. Я бачу її, коли їй читають уголос. Вона уважно слухає, ні про що не запитує й не висловлює ніяких зауваг. Минає година, і вона каже дівчинці, яка читала їй, що завтра з партією в’язнів та піде в Аушвіц. Дівчинка, миршаве створіння з коротко остриженими чорними косами й короткозора, заходиться плачем. Ганна ляскає долонею по стіні, й заходять дві жінки, теж в’язні у смугастих робах, і забирають дівчинку. Я бачу, як Ганна походжає доріжками табору, заглядає в бараки з в’язнями, наглядає за будівельними роботами. Це все вона робить із незмінно суворим обличчям, холодними очима й заціпленими вустами, а в’язні схиляють голови, гнуть спини над працею, туляться до стіни, намагаються втиснутись у стіну, сховатися в ній. Інколи постає чимало жінок-в’язнів, що ходять та бігають туди і сюди або ж формують ряди й колони та марширують, а Ганна стоїть між ними й вигукує команди, допомагає собі нагайкою, а її скривлене криком обличчя перетворюється в огидну гримасу. Я бачу, як падає дзвіниця на дах церкви, розметаються іскри, чую розпачливі крики жінок. Бачу наступного ранку спалену церкву.

Поряд з цими образами я бачу й інші. Ганну, що натягує в кухні панчоху; тримає перед ванною махрового рушника; з сукнею, яка має на вітрі, мчить на велосипеді; стоїть у кабінеті мого батька; танцює перед дзеркалом; дивиться на мене в басейні; Ганну, що слухає мене, розмовляє зі мною, усміхається мені, кохає мене. Гірше було, коли образи змішувались. Ганна, що з холодними очима й заціпленими вустами кохає мене; не мовлячи слова, слухає, як я читаю вголос, а в кінці ляскає рукою по стіні, розмовляє зі мною, а її обличчя перетворюється в гримасу. А найгіршими були сновиддя, коли сувора, владна, жорстока Ганна сексуально збуджувала мене, і я прокидався, сповнений туги, сорому та обурення. І страху, де я, власне, є.

Я знав, що ті фантазійні образи — жалюгідні штампи. Вони були несправедливі щодо тієї Ганни, яку я знав. І все-таки мали велику силу. Вони розбивали збережений у пам’яті образ Ганни і поєднувалися з табірними картинами, які я мав у своїй уяві.

Коли я сьогодні думаю про ті роки, мене дивує, як мало, зрештою, є наочних уявлень, як мало образів, що увиразнюють життя і вбивства в таборах. Коли йдеться про Аушвіц, ми знаємо про браму з написом на ній, багатоярусні нари, купи волосся, окулярів і валіз; про Біркенау — вхідну споруду з вежею, флігелями і брамою для потягів; про Берґен-Бельзен — гору трупів, яку побачили, визволивши табір, союзники і сфотографували її. Ми знаємо про деякі мемуари в’язнів, але чимало мемуарів опубліковано невдовзі після війни, а перевидано лиш у вісімдесятих роках, а доти ‘їх не було в планах видавництв. А нині вже є так багато книжок і фільмів, що світ таборів становить частину спільного світу, який ми уявляємо собі, — світу, що доповнює спільний реальний світ. Фантазія орієнтується в ньому, а після телевізійного серіалу «Голокост» і таких художніх фільмів, як «Сонин