В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«Та, власне, нічого — я сказав усе, що мав», — чоловік загасив чергову сигарету в попільничці, і підвівся, даючи зрозуміти, що на цьому їхню бесіду завершено. Від несподіванки Шульц також підвівся, але затримав співрозмовника за простягнену на прощання руку, не відпускаючи потиску.
«І все-таки, на вашу думку — ким Він був?», — намагався зазирнути крізь темні скельця круглих окулярів чоловікові в очі Шульц.
«Я вам раджу — не намагайтеся це зрозуміти. Він, перш за все, був людиною, а в наші часи і це вже для когось — великий подвиг, для когось — злочин, а для когось — неприпустима розкіш. Якщо ви щиро хочете написати про Нього правдиву історію — почніть з питання до себе: а чи не втратили ви самі здатність бути людиною?»
«У мене до вас було ще кілька питань...», — промовив Шульц, відпускаючи руку бородатого чоловіка в бандані з черепушками.
«Зараз я справді змушений бігти у невідкладній справі, до речі — Його контакти все ще працюють! Так що вибачайте. Хай там як, мій телефон у вас є, буде потреба — телефонуйте! Своє студійне фото і коротку біографію для довідки я вже злив у комп’ютер вашої секретарки, поки чекав на вас», — чоловік вказав головою на Галю, колегу Шульца, яка сиділа за сусіднім столом і брижилася від тютюнового диму, що ним затягло всю кімнату.
Шульц намагався ще щось спитати у нього, але дід втратив бажання спілкуватися. Він мовчки попрощався і вийшов з кабінету, який Шульц ділив з чарівною брюнеткою Галею, що вела у журналі сторінку культури. Галя увесь цей час сиділа в навушниках, і розшифровувала з комп’ютера якесь своє інтерв’ю, періодично з цікавістю поглядаючи на Шульца і його співрозмовника. Врешті, коли дід вийшов, Галя зняла навушники, і запитала своїм дещо грубуватим надтріснутим голосом, який так не пасував її прекрасній зовнішності:
«А я чула, як цей підстаркуватий пудель обізвав мене твоєю секретаркою, але зробила вигляд, ніби слухала щось у навушниках! До того ж, навіть я не дозволяю собі тут курити, а ти йому дозволив, ніби він насправді якийсь важливий персонаж!», — Галя дістала з сумочки пачку довгих тонких цигарок і запальничку, і почала збиратися на перекур. — «Ти що, збираєшся про ЦЕ писати матеріал?»
«Так, збираюсь…», — дещо розгублено мовив Шульц, дивлячись кудись у порожнечу.
«Здається мені, що все це — повна туфта! Якийсь чи то музикант, чи то письменник, чи то журналіст, чи то поет, чи то критик, чи то артист, вочевидь — п’яниця і наркоман, і він нібито допомагав всім знедоленим! Прямо Робін Гуд сучасності. Сумнівна особистість, сумнівна тема. Я б за це ніколи не взялася, тим більше, не знаючи цю людину особисто».
«От і не берися. Тим більше, що вже ніколи Його і не взнаєш особисто!», — сам того не очікуючи, дуже грубо обірвав колегу Шульц. Схопивши блокнот, диктофон, куртку і свій потертий коричневий капелюх, він вискочив з кабінету. Галя презирливо фиркнула під ніс, показала в спину Шульцеві «фак», знову одягла навушники і закурила, роздратовано пихкаючи димом.
Шульц вибіг з редакції, і лише тут зрозумів, що забув прихопити парасольку, а на вулиці лляє сильний дощ. Натомість він навіщось одягнув свої великі сонцезахисні окуляри, які помітив тільки тепер. Змокнувши до нитки вже за якусь хвилину, він застрибнув до першого ліпшого маршрутного таксі, і всівся на єдине вільне місце біля водія. Обдумуючи майбутній матеріал, він машинально витирав долонею з обличчя дощові краплі, і голосно сопів, як спринтер, що впав на землю за кілька метрів до жаданого фінішу. Прокручуючи в голові фрагменти нещодавньої розмови з першим співрозмовником, і байдуже роздивляючись у віконному склі свою неоковирну неголену фізіономію, він не помітив, як проїхав потрібну зупинку. Він знову висковзнув з маршрутки на вулицю, плюхнувся у велику чорну калюжу під бордюром і голосно вилаявся. Тепер йому довелося повертатися під щільною зливою кількасот метрів до офісу, де на нього чекала наступна співрозмовниця — Його колишня близька подруга.
Струсивши холодну воду з капелюха і коміру куртки, Шульц поринув у напружену тишу банківського офісу. Сексапільна, але некрасива секретарка у чорній блузі з виразним декольте недовірливо поглянула на зайду, і з неприхованим невдоволенням поцікавилася, чи йому призначена зустріч. Почувши ствердну відповідь, вона неохоче підвелася зі зручного стільця на колесах, і провела його до потрібного кабінету.
Зоя — саме так звали Його колишню близьку подругу — вже чекала на журналіста і заварювала у крихітному чайнику в рожевих квіточках запашний китайський чай. Вона вказала Шульцу на стілець біля столу і поставила перед ним таку саму квітчасту чашечку і невеличку срібну цукорницю, над якою вивищувалися складені акуратною гіркою маленькі квадратики білого рафінаду.
«Зараз завариться чай, почекайте хвилинку», — грайливо озвалася Зоя і присіла на краєчок робочого столу, чіпляючи погляд журналіста своїми оголеними округлими колінами, які звабливо визирали з-під короткої спідниці. Шульц, як справжній чоловік найнебезпечнішого віку — цього року йому якраз виповнилося сорок — не зміг стримати свого відвертого захвату красивою жінкою і залюбки повільно ковзнув поглядом від її тонких глянцевих ніжок вверх до опуклих грудей, тонкої шиї, і блідого, наче різьбленого з білого мармуру обличчя, яке чомусь одразу нагадало йому перше університетське кохання. Але Шульц швидко опанував себе і спромігся зосередитися на роботі.
«Отже, я навідався до вас, пані Зоє, з метою взяти інтерв’ю. І ви, сподіваюся, самі розумієте, про що піде далі мова».
«От якраз і чай заварився! Давайте, я вас пригощу. Ви ж, напевно, добиралися до мене своїм ходом і, як я бачу, дуже змокли під дощем», — проказала вона ніжним голоском, і плеснула в його чашку темно-зелену паруючу рідину з чайника.
«Дякую-дякую! Чай якраз буде в тему, бо на вулиці так мерзотно і вогко, що я боюся застудитися після таких прогулянок», — не
