Розбійник - Роберт Отто Вальзер
Тож тепер він сидів у своєму новому помешканні. О, яка міна була на обличчі у нього цього першого дня! Але мало-помалу та міна, похмура, як ніч у грозу, проясніла. Він роззирнувся довкола. Потому ступив на балкон, і думки його пурхнули, мов голуби, до Едіт, а тоді перелетіли до іншої, Ванди, а потім — до його попереднього мешкання, і в душі його то линули звуки, то западала тиша.
— Я ж бо маю й канапу, — сказав він сам до себе.
І тої ж миті у двері постукали. На порозі постала його господиня й промовила:
— Отже, ви й досі не сплатили мені свій борг.
— Про що це ви? — поцікавився він. Поцікавився чемно-пречемно. Він взагалі став людиною надзвичайно порядною.
Господиню цю звали Сельмою, і голос у неї був досить різкий.
— Ви ще й питаєте, про що це я! — І вона затряслася від сміху.
Її пустотливість йому подобалась. А крім того, вигляд у неї такий хворобливий… «Колись я таки спробую її обійняти», — подумав розбійник і, ухваливши це рішення, не стримався, щоб і собі не розсміятися. Тепер і його вже стрясав украй безглуздий сміх.
— Нахаба! — кинула жінка.
Це її зауваження здалося йому надзвичайно принадним. Водночас думки-голуби знов спурхнули до пісної його Едітоньки. Було в ній щось чарівливо-пісне. І тепер він замислився про цю пісну рису в Едіт. «А що, як Едіт мені десь таки трапиться?» — промайнуло у нього. Та цієї хвилини панна Сельма сказала:
— Ви просто пройдисвіт, несосвітенний пройдисвіт. Мовчіть, я бачу вас наскрізь.
Зухвалі слова її збудили в розбійнику захват. Він був якийсь особливий, цей захват, цілком незнайомий. У кімнаті металися тіні, немов ластівки, — тихі, великі й химерні.
— Можна узяти у вас молотка? — боязко вихопилося у нього.
У цьому запитанні вчувалось тремтіння. Це дуже зворушливо, коли перед якоюсь там Сельмою такого розбійника охоплює трепетна дрож. І знову обличчя її усміхнулось і то вельми зухвало. Сміялась вона загалом не зухвало, зухвало сміявсь радите він. Так у них уже склалося.
— То що вам потрібно? Нагадайте іще раз.
Він повторив запитання і знов з особливою втіхою. А тоді неквапливо і чітко додав:
— Я прошу у вас молотка.
— Оця неквапливість і чіткість, з якою ви тут розмовляєте, — ви, мій наймач, а по суті, ніхто, — просто зухвальство! — на щастя, знайшла вона влучну відповідь.
У розбійника її зауваження враз породило знов небезпечно гаряче схвалення.
— Отже, мені не дають молотка, яким я мав намір убити в стіну цвяшка і прилаштувати на нього картину, — промовив розбійник так шляхетно й спокійно, як можна взагалі говорити.
— Мені зараз ніколи, — кинула Сельма.
— Я вам співчуваю й тому хочу на вас одружитись. — Ці слова блискавично й зненацька підказали розбійнику його витримка і самовладання. Слова некоректні, але він промовив їх без жодного сумніву й ладний щомить розсміятися. Його вдача формувалася десь аж в Італії, де повно піній.
Панна Сельма опустилась в одне з оксамитових крісел, так ніби бажаючи натякнути цим, що намагається повернутись до тями.
— Дивний юнак, — посміхнулася вона зневажливо, а тоді навколо вуст її пролягла вже сумна і промовиста усмішка.
Ці двоє слів її пролунали притишено, немовби вона розмовляли сама із собою. На пам’ять розбійнику навернулася думка, яку колись висловив досить впливовий один чоловік: хто без радости і без готовности віддається еротиці, той виживе з розуму і помалу геть зсунеться з глузду.
— Про що ви замислились? — озвалася панна.
— Про один успіх, — відповів той, хто і далі чекав, що ще вона скаже на його пропозицію стати до шлюбу.
Але Сельма воліла за краще до цієї розмови не повертатися. Панна несла крізь життя своє тихе і горде кохання. «А загалом вона мила», — знов сказав сам собі наш розбійник, який, певно, вельми потішився б, якби хтось повірив у його розбишацтво.
— Ви дуже погано вбрані, — спурхнуло із гарних, тоненьких і ніжних, немов скрипковий смичок, Сельминих губ, що й справді були такі ніжні, як скрипкові звуки. — Я вам дам почитати роман, щоб у вас трохи розгладились зморшки на побганій вашій освіті, якщо ви відчуваєте щире бажання удосконалюватись і будете вдячні мені за те, що я спонукаю вас думати про необхідність плекати свої переконання і погляди. Ви безхарактерний.
У відповідь на цю орацію, коротку, але добре продуману, — вона вислизнула з ротика Сельми, мов зайчик зі схованки, — розбійник перед нею вклонився. А вона, у захваті від цього поклону, такого шляхетного, лише розкотисто засміялася.
— А чому я — пройдисвіт? — скромно спитав розбійник.
— Тому що ви все життя тільки те й робите, що вдаєте із себе скромного. Ви негідник, бо насправді ви зовсім не скромний, а таким бодай трохи, а все ж неодмінно потрібно бути, — запально промовила Сельма. Свій гнів вона виливала відверто.
Як мляво світило надворі сонце! У далині, певна річ, знову виднілися гори.
— А за вигляд на чудові ці гори, — озвалася Сельма, — платити мені вам доведеться окремо. Я вам повідомлю, у скільки це вам обійдеться на місяць. Чи ви гадаєте, цей вигляд я вам подарую задарма? Не будьте таким самовпевненим!
Довкола губів у розбійника заграла відверто щаслива усмішка. Панна Сельма, як здалося йому, говорила надзвичайно дотепно. Було мало схилятися перед таким гострим розумом. Відтак Сельма знову смикнула за ниточку, що вела до клубочка з пройдисвітом, мовивши:
— Той, хто тільки те й робить, що топчеться по ніжній-преніжній душі
