Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Я прекрасно повечеряв: варена картопля в мундирах, салат із моркви по-корейськи, оселедець із овочевою приправою, трішки гоструватий для мого неспокійного шлунку, пляшка пива, а на завершення — розкішна, пахуча цигарка у м’якому кріслі. І тиша: така, як у лісі, але, на жаль, без густих і п’янких запахів дерев, кущів, землі, без пташиних голосів і без отієї тривоги, коли відливаєш під дубом і дивишся навколо, чи ніякий вошивий грибник не стежить за тобою.
Все це мало було не знівечене телефонним дзвінком. Я взяв слухавку і почув стурбований голос Олі — з Брюсселю! Моїм тілом пройшов мороз, я ніколи б не подумав, що вона зателефонує. Оля розпитує як у мене справи, що роблю, чи згадую її. Голос мій набуває неприродної глухоти, що я й сам починаю трохи соромитися за нього. Все це через те, що почуваюся винним перед Олею. Як би там не казали, але відмовлятися від любові, знищувати її — дуже важко і це не менш жертовне заняття, як і боротися за любов, оберігати як найбільшу цінність. За хвилину-другу розмови в мені розгулялася буря, я знову до болю відчув, наскільки мені дорога Оля. Я знову подумки почав жалкувати, що порвав із нею, і мимоволі виникла думка усе повернути, реставрувати, відновити з руїн, ніби Старе місто у Варшаві.
Оля також дуже розхвилювалася і наша розмова швидко переросла в її монолог, у якому вона здебільшого звинувачувала себе, аналізуючи свої вчинки. Я добре знав, що причина не в ній і що її самобичування — даремне. Але не перебивав, бо глибоко в душі це страждальне зізнання в любові мене притягувало, ніби магніт. Я помітив, що жінки, втрачаючи ґрунт під ногами, більш схильні до божевілля, алогічності, ніж тоді, коли у них все гаразд. Хриплим, пригніченим голосом Оля сказала, що готова «зробити мене щасливим» і «бути зі мною завжди». Мені було прикро її вислуховувати, бо вона геть забула про себе, про свою свободу. Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради такого нікчеми, як я. Водночас у бажанні «зробити мене щасливим» я відчув тотальну небезпеку. Я зрозумів, наскільки Оля небезпечна у прагненні володіти мною. Я завжди уникаю таких жінок, бо вони, через свої розладнані почуття, через свої бурхливі емоції та пристрасті, навіть не помічають, як брутально й грубо зазіхають на іншу «приватну територію», де їхнє ніби-добро може обернутися ніби-злом для того, хто їм небайдужий і з ким вони хочуть поєднати своє життя.
Оля повідомила, що через тиждень буде в Києві і що прийде в гості, навіть без запрошення. Я з острахом уявив, як повертаюся з роботи і біля під’їзду її побачу. До мене закралася думка, що вона поволі божеволіє, що в неї серйозні вади з психікою, якщо вона так затято може переслідувати людину. Я збрехав:
— Мене в цей час не буде в Києві, їду до колишнього однокурсника в Житомир.
Вона психанула:
— Ти знову мене уникаєш!
Я відповів:
— Було б добре, якби ми більше не бачилися.
Вона розревілася в слухавку:
— Що тут доброго? Не вже ти нічого не розумієш?
Я кидаю слухавку, бо все це стає нестерпним.
«Що я маю розуміти? — здивовано запитую у свого відображення у дзеркалі, яке має кислий і втомлений вигляд, темні кола під червоними очима. — Як будеш, друже, жити далі?» — даю щигля в лоба, звук від удару пальця об скло одразу пропадає. В квартирі тиша, лише чути невиразний шум сусідів за стінами хрущовки. Я падаю на диван, довго дивлюся в стелю й починаю реготати як ненормальний.
Дні по-нудному уповільнені, затишні, врівноважені. Будь-які незначні зміни відчуваються навіть у найменших порухах, таке враження, ніби ти — велетенська черепаха, яку викинула хвиля на берег, і якій нічого не залишається, як тільки мляво спостерігати за поривами вітру, скрипом дерев чи скупчуванням темних, густих хмар на небі. Тепер я розумію: по-справжньому самотнім можу бути не тільки перебуваючи в чотирьох стінах своєї квартири; заходячи в галасливу студентську аудиторію, бачачи десятки радісних облич і живих, відкритих очей, на мене несподівано може найти журба, бо я не можу позбутися своєї тиші, яку слухаю навіть тоді, коли навколо нуртує шум, збуджені розмови і викрики.
На ТВ — захекані спортсмени з «Євроспорту», спітнілі, втомлені, з маніакальною впертістю змагаються між собою. Не люблю телебачення, однак не можу працювати, якщо телевізор вимкнутий. Я повністю скручую звук, щоб лише миготіло зображення. Інколи перемкну на іспанський чи французький канал, іронізуючи з незвичних для мого слуху мов і зміни м’язів під час мовлення на обличчі ведучих, шкіра й м’язи так кумедно рухаються під час репортажів, що виникає враження, наче всі частини обличчя — брови, зморшки, очі, повіки, губи, підборіддя, ніс, ніздрі — живуть власним життям, перебувають у власному темпі, незалежно від емоцій та свідомості людини. Хочеться розреготатися. І дійсно, деколи, глибокої темної ночі, я качався по підлозі, захлинаючись від непогамовного реготу. А іноземні диктори цього навіть не підозрювали.
Деколи серед ночі я люблю увімкнути свій старенький магнітофон і поставити звуки скандинавських шаманів, їхнє нявкання, вигукування, що викликає в мене особливий настрій, однак одразу змушений прибрати звук, оскільки по батареї сусіди зверху нещадно б’ють металевою ложкою або молотком — через жахливий гуркіт визначити це не можливо. Я лягаю на ліжко, магнітофон ставлю біля самісінького вуха й слухаю. Одного разу я збагнув, що музика — це насправді в’язка матеріальна речовина, яка здатна існувати тільки в уяві. Заплющую очі, входжу в неї і через хвилину-другу я раптом стаю дельфіном, який пірнає в марево звуків, летить у ньому, як вільний птах, виривається на поверхню, роблячи оберт тілом і знову повертається; мені здається, що повітря, яким дихаю, моя шкіра — настільки все це рідне за
