Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

І мода ця нова така ж дивна, як те життя у Львові. Анна ледве в двері протиснулася у своїх рясних спідницях, але й не засумнівалася, що все добре. Тюльпани і нарциси при стежці, певно, геть-чисто поламала. І не скажеш їй нічого. Велика пані стала, то відвикла від зауважень. Треба потім піти і глянути на квіти. Може, щось і порятується. Зараз все одно не до квітів. Усі голодні з дороги. Не знати, чого б то кращого їм на стіл поставити.

Вона занепокоєно глянула на Анну.

– Шкода, що не попередила про приїзд. У мене, сама знаєш, у будень обід по-простому готується. Ви до такого тепер не звикли. Може, я хоч малим чого ліпшого зварю? Діти ж не будуть голодні сидіти.

Анна лише усміхнулася на ці слова тітки.

– Таке скажете, цьоцю. Нічого їм особливого не треба. Вони в мене тепер все їдять. Вік такий, що ростуть, як на дріжджах. Тут головне, аби не забракло страви. А Адасю я зараз сама щось зварю.

– Ти? Сама звариш? Звар’ювала! – Тітка Стефа окинула Анну іронічним поглядом. – В отій своїй сукні з величезними спідницями? Дай спокій! Навіть не підходь мені в тому до пічки! Або повимазуєшся, як коміняш,[33] або ж взагалі попалиш спідниці. Або ще, боронь Боже, обпечешся. Я сама щось малому зварю. Присядь собі ліпше тут на лавку здалеку. Павло зараз принесе малому забавки зі стриху. Твої дівчата з Адасем пішли на подвір’я. Марися зараз приєднається до них, а ми з тобою поговоримо собі без сторонніх очей та вух. Давно не бачилися, то маємо що сказати одна одній.

Мимоволі перевівши погляд на свою спідницю, Анна розгублено усміхнулася. Якось і не подумалося, що недоречнішого одягу для кухні годі й вигадати. Але що тут дивуватися? На кухні тепер поратися не треба, то й байдуже, що сукня з криноліном. Талія у такій сукні виглядає ще тоншою, спідниця коливається у такт рухам ще звабливіше, а жінка здається ще витонченішою та недосяжнішою. А головне, з таким криноліном дистанція при розмові та зустрічі з чоловіками тримається сама. Ще й дуже суворо. Двадцять дюймів, щонайменше. Он на весіллі Матеуша отой знайомий Терези, у якого півроку тому померла дружина, надумав, як ніхто не бачив, підступитися з непристойними залицяннями, то й не надто приступився. Без проблем вивернулася так, що й не торкнувся.

Анна усміхнулася краєчком губ. Цю моду ніби навмисно вигадано саме для неї. Зараз була доволі вільною та незалежною в своєму становищі вдови, проте анітрохи не хотіла скорочувати дистанцію спілкування з чоловіками. Не уявляла, як би взагалі могла впустити якогось іншого мужчину в своє серце та постіль. Почувалася дружиною Адама і збереження вірності йому анітрохи її не обтяжувало. Це як дихати чи жити. Відбувалося само собою. На всі залицяння інших чоловіків нічого в її душі досі не відзивалося. Навіть доторк чоловічих рук не викликав жодних емоцій. Он той знайомий, що теж удівець, то так виразно почав цікавитися нею, а їй лише хочеться, щоб він тримався якомога далі. Ні, таки чудова тепер мода, хоч і не надто зручна. Лише черевички довелося замовити на вищих підборах, бо при її маленькому зрості фасон сукні на великому криноліні трохи псує пропорції тіла.

Анна мимоволі затримала погляд на Марисі, яка підвелася, щоб вийти з кухні. За ці два роки наймолодша донька тітки Стефи подорослішала так, що й не впізнаєш тепер. Справжня панна. Ще й гарна яка. З усіх доньок тітки чи не найвродливіша. Виглядає на те, що саме вона взяла з родинних рис усе найкраще і найяскравіше. Фігура доладна, русяве волосся довге та пишне, риси обличчя гармонійні, саме такі, як колись у бабці були, а як усміхнеться, то ніби засвітиться зсередини. Кажуть, що це їй від прабабці передалося. Та теж була привітною і мала легку вдачу. Зрештою, Марися й малою завжди була світлою та лагідною дитиною. І очі завжди мала виразні та гарні, з жвавим блиском, ясно-зелені, ніби трава чи листя навесні. Дуже рідкісний відтінок і надзвичайно їй личить. От тільки зараз очі в Марисі чомусь трохи сумні. Ніби хтось пригасив у них світло чи зробив боляче.

Анна провела замисленим поглядом дівчину і присіла на лаву біля столу.

– Марися так виросла за цей рік. Але все одно ще така молода. Ви писали, що вона заміж надумала виходити. А чи не зарано? Нехай би не спішила. Її доля від неї не втече.

Тітка скрушно зітхнула у відповідь.

– Вже не спішить. Такий клопіт маю з тим її замужем, що й не знати, як раду даватиму.

Анна здивовано підвела голову.

– А що сталося? Ніби ж писали, що все в неї добре.

– Тепер не добре. Мала файного хлопця, заручин сподівалися, а після Різдва йому як поробили. Змінився. Спершу приходити перестав, потім недобре почав говорити про нашу Марисю. Ще за тиждень нам сказали, що він ходить до найліпшої колежанки Марисі Юзефи. Місяць тому он заручився з нею, а минулої неділі про їхній шлюб оголосили в церкві. Чи не в тяжі ота Юзя від нього, бо так на алярм усе роблять, що й людей не встидаються. Давно казала Марисі, що фальшива та її колежанка, що заздрісна і недобра. Не слухала мене. Тепер посварилася з нею, але що то дасть. Та ще й брехню розмаїту про мою Марисю розпускає. Думає, що від того про неї саму менше говоритимуть.

Анна вражено звела брови.

– Господи, щось таке розказуєте, що й в голові не вкладається. А що Марися на все це каже?

– А що має казати? Закрилася у собі й ніц не хоче мені розказувати. Плаче, коли думає, що я не бачу. Ще й сусіди перешіптуються в неї за плечима. Так, ніби то вона винна, що таке сталося. Кажуть, що не вміла втримати хлопця, і що він пішов до тієї, яка не така дурна і добра, як моя Марися.

Анна підвелася з лави, роздратовано обсмикнула спідницю і заходила по кухні нервовим кроком.

– Дурість якась. Це що, тепер сусіди будуть вказувати, що вона вміла чи не вміла зробити, та яка вона за вдачею? А той її хлопець хіба святий?