коли б її спитали: «хто це там живе?» – вона б і справді не найшла відповіді. «Хто ж? Звичайно, люди!» – дражливо подавав анарх. «Мій глупенький Савонаролочко! – усміхалась Майя, нарочито приймаючи за чисту монету його слова. – Тобі, до твоєї навчальної відповіді, недостає: лорнета, що в нього ти дивився б з безоднею мудрості на цих людей, і театрально-солоденької замашки… Савонаролочко! Їй-богу, ти доісторичний екземпляр!» Анарх мовчав. «Ну чого ж ти мовчиш? – казала кокетуючи Майя. – Подивись на мої «глазьони»… Правда ж, вони блистять на сонці, як чорні виноградинки? Ну, признайся!.. Правда ж, я – еластична гадючка, що гладить твоє серце мініатюрним замшевим язичком? Ну?… – і знову Майя негарно усміхалась: – Ні, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману а lа Тарзан. То… просто… гра фантазії, викликаної половим зворушенням… – Потім вона шелестіла своїми довгими віями, щулила очі і тараторила щось про свою тендітну фігурку, що до неї анарх являється різким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, і питала: – Правда?» – «Правда!» – кидав анарх, щоб одв’язатись. І тоді ж думав, що з кожним днем têtе-à-têtе[38] з Майєю становиться неможливіш. – «Ну, чого ж ти надувся?» – питала вона. – Потім знову грала своїм негарним смішком і казала, що перед нею стоїть грізний образ великого реформатора Савонароли, і їй не то страшно, не то – не страшно. – Тут кокетування переходило свої межі і було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку він тільки комічний, але не перекосити обличчя він не міг, бо і справді в цей момент йому було приємно: Майя виводила його з рівноваги. – Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, які сюрпризи чекають його. Але він ніколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такі хвилини не гнів на Майю тривожив анарха, а підозрілість. І ця підозрілість росла й набирала неабиякої сили. – Перелом був, власне, недавно, в кінці квітня. Після довгих вагань, після важких безсонних ночей прийшов гарний настрій і пропала нарешті нудьга, яка не давала йому покою. На протязі мало не тижня він був у стані якоїсь молодечої безшабашності, бо була незломна певність, що це і є те, чого він так довго чекав. Правда, і раніш були такі моменти, коли до нього приходила бадьорість; правда, незломна певність – взагалі проблематичне явище. Але на цей раз він повірив собі. Анарх подумав, що криза світогляду (вона виникла під давлінням об’єктивних обставин) пройшла, і він тепер знову візьметься, перецінивши цінності, за творчу працю. Саме тоді анарх і використав знайомство, щоб попасти на санаторійну зону. Це для нього був перший подвиг: він доброхітно приймав послугу тих, з ким до цього часу вів запеклу боротьбу. Він (так анарх іронічно думав про себе) спалив чорний прапор і відважно розгортав багряний. – Тепер він бачив, що, спаливши чорний, він багряного, можливо, не розгорне. Він бачив, нарешті, що перелом був фікцією. – І тепер, коли Майя так грубо підлітала до його душевного надлому, анарх спішив од неї відійти. – Далеко маячив яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник і стояло чітке безгоміння. Майя не звертала уваги на анарха і рвала якісь трави. Анарх сідав на пеньок і дивився на горизонт. Іноді з-за ріки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о це?» – підхоплювала Майя. – Але ріка й тоді мовчала. Повільно несла свої темно-алмазні води вдалеч, між чорних берегів. Потай рвала зелену лямівку з круч, невідомо крутила у верцадлі глибин і виносила її за осоками, за комишами, на пасторальні гони духмяного вечора… – Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Іноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клумби, відтіля, з дальньої веранди. – Тоді з-за ріки гулом темної міді крокували дзвіниці. Анарх знову сідав на пеньок і думав про осінь: напливе осінь – прозорі простори, стиглі яблука, таємні мислі, далекі спогади. І коли в цю хвилину з конторського плацу доносилися звуки «катеринки», її середньовічних мотивів – перед анархом стояла якась фільма з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня. І тоді ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На арені клоун зі своєю буфонадою, а за лаштунками умирає клоунів син.
– Провінціальна трагедія! – гірко усміхався анарх. – Але як він не глузував із себе, як не соромив себе, – від таких дум він не міг утекти. Цирк, як примара, розпливався і пропадав. А замість цирку виростали шеренги інвалідів якоїсь невідомої інсурекції і проходили повз нього. – Нарешті даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневій оазі. Анарх підводився і йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хліба. Тоді підходила до нього Майя і ще раз сміялась своїм тихим негарним смішком. «Савонаролочко! – казала вона. – Ну, який з тебе анарх?» – «Майо!» – зупинив її той. «Ну, не буду! Не буду більш!» – говорила вона. З появою на санаторійній зоні Карно, – розмови такі не припинялись, але несподівано набрали більш загострених форм. «Як тобі подобається «наш»?» – питала Майя. «Хто це?» – підводив очі анарх. «Метранпаж, звичайно!» – «Саме?» – «Ну, от… взагалі… – говорила, чомусь нервуючись, Майя. – Мені здається, що він просто пронира – і все». – «Можливо!» Тоді Майя раптом грала очима й спирала погляд на своїх грудних яблуках. «А от мені хочеться з ним пофліртувати. Ти як на це дивишся?» – «Що ж, діло твоє!» Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всім тілом, так що анарх почував, як йому починали горіти вуха, і шепотіла: «Ти не думай, що так… фліртувати. Я серйозно… Знаєш?… Ну, ти мене розумієш!..» Тоді анарх переходив на «ви»: «Слухайте!» – і він зупинився. «Ах, який ти смішний!» – реготала Майя. Майя так голосно реготала, що здавалось, дзвенять всі перевали, весь ліс, всі бур’яни, всі зелені дороги. Відголоски її реготу метушились і тікали: і до санаторійної зони, і до перших міських кварталів, і в сизу загоризонтну безвість. Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу. Але анарх і тут пізнавав тихий негарний смішок. Щось надломлене, ледве помітне, забігало вперед і плуталось в міцних нотах реготу.
III
Колись, коли падали легкі тіні, з дальнього посьолка до гори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.
Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:
– Чуєте, як гудить? Як
