Санаторійна зона - Микола Хвильовий
Потім сестра Катря, маючи на увазі, що говорить з примітивною особою, з’ясувала ще й так:
– Ну, це, припустім, як і між робітництвом буває: єсть свої «ізобрєтатєлі». Ви мене розумієте?
Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, він раптом пізнав до нього почуття ворожнечі.
Проте анарх нічого не сказав і підвівся. За ним – сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктивно, почуваючи на собі погляд, повернувся і зустрівся очима з Карно.
Метранпаж стояв на тім же місці і криво усміхався.
IV
Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав із їдальні.
– Я все-таки не гублю надії ще поговорити з вами, – сказала сестра Катря анархові і зникла за дверима.
Анарх сів за стіл і став переглядати газету.
За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хворої, що прийшла провідати останню.
– Як живемо? – казала Унікум. – На зоні все автоматично робиться.
– А все-таки?
Унікум зітхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.
– Ну, коли ви так настоюєте, – почала вона, – то слухайте. О восьмій годині – дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хворий недисциплінований, другий просто випадково не дотримується режиму. Наприклад: на мертвій лежанці, замість того щоб лежати колодою, дехто зривається і кудись уходить… А то з куріями нелади, бо ж режим не дозволяє вживання тютюну.
– Хіба? – чомусь здивувалась родина.
– Так! – казала далі Унікум. – Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.
– Важитись?
Анарх підвів очі і подивився на групу за другим столом.
– А що, якби ви підвелись! – говорила родина худорлявої хворої, звертаючись до Унікум.
– Для чого це?
– Та ну-бо, не соромтесь!
Нарешті Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:
– Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за 1½ місяці?
– Да! – побідно сказала Унікум.
– Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унікум по її гладкому торсу і звернулась до своєї родички: – Як же ти, Анелічко?… Ну?
Худорлява хвора раптом заплакала.
Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов’язково переговорять з товаришем ікс.
Худорлява хвора ще плакала і радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги і повела всіх у докторський кабінет.
Коли група зникла в дверях і заглохли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею і особливо з Майєю, раптом почали потроху розпадатись. І всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволеності собою він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.
Але в цю хвилину повернулась сестра Катря і підійшла до анарха.
– Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? – сказала вона і поправила свій чорненький бантик.
– Будь ласка! – кинув анарх і дав на стільці сестрі Катрі місце.
– Бачили за столом гостей із города?
– Бачив.
– Ну і… як ви? Подобаються? От типичні особи, так і просяться в якусь комедію.
Анарх положив руку на бильце і зітхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.
– І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я і цих, і інших – нікого не хочу винити. І не виню я їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню і виню, нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціальне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. – От і розберіться. Отже, поскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, поскільки між мною і родиною худорлявої хворої є певна тотожність, поскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, – постільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але я не маю права їх і обвинувачувати. – Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно усміхнулась. – Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.
Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блузку і сказав:
– Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви кажете, а я. І між вами і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності.
– Хіба це сентиментальності? – здивувалась сестра Катря.
– Так. У вас такий же спосіб думання, як і у мене. А я себе добре знаю. Візьміть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навіть пригадав махновську тачанку, мені навіть заболіло, що я, забувши про ті тисячі, які положили свої голови в горожанській війні, спокійно сиджу тут, на санаторійній зоні, остаточно асимілювавшись з Унікум та іншими. Хіба це не сентиментальність? Хіба це не подібне до того, що ви мені зараз сказали?
– Ні, не кажіть так! – гаряче перебила анарха сестра Катря. – Я з вами ніяк не можу погодитись. Коли ви однімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?
– Що? – анарх подумав і сказав: – Мабуть, машина!
– Машина? І ви це спокійно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. В противнім разі в житті, як в житті, нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.
– Але це все-таки так!
– Ні, це не так!
– Ні, це так! – і анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджуємось по тій же самій причині, по якій не погоджуємося і з нашею