Санаторійна зона - Микола Хвильовий
Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечері. Метранпаж чекав.
Майя зиркнула крізь вечорові сутінки на анарха й сказала:
– Коли хочеш – це мені подобається, бо це справжня упертість.
– Упертість – то так, але подивіться на анарха, – говорила на дальній койці Унікум. – Це ж цілі океани, цілі таємниці анархістської мудрості. Як же: республіка покинула метранпажів!
Унікум і тепер ніхто не відповідав.
Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тоді повз койки пройшла сестра Катря і зітхнула.
Анарх раптом згадав тихий негарний смішок. Він подивився на Майю й коротко кинув:
– От!
– Що от? – суворо, міняючи тон, спитала Майя. – Особливого нічого не бачу.
Вона розуміє, куди закидає анарх, і вона цинічно заявляє, що її не тільки радує, але й нервує метранпажева впертість. Майя добре знає життя й знає таких плебеїв, котрі тільки-но й корисні своєю товстозадою під боком. Ця ж, остання, продає на бульварі бублики (мухи загадили) або гнилі вишні: на фунт півфунта хвостиків, і плює на все і вся.
– Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх.
– Знаємо! – грубо кинула Майя. – Знаємо, що таке вплив оточення!
Анарх не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів. – І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений санаторійною публікою і вважає, що їй не місце тут, коли він так вже симпатизує опозиції, то – по-перше: чому анарх тут живе? По-друге – і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустім. Хіба анарх не порівнює себе з санаторійною публікою?
– Нє! Зрозумійте, – доказувала десь Унікум. – При чому тут ми?
– Е, на злодію шапка горить, – викрикував хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викинь-штейн! Пора б дати місця метранпажам.
– Махаївщина![37] – і Унікум удавано позіхнула.
Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. – Анарх подивився на клумбу: до метранпажа підійшла сестра.
Тоді заворушилась зона. – Кожне, навіть нікчемне явище зустрічали тут з хвилюванням, зі сваркою. – Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.
Одна рудоволоса дама скочила з ліжка і запитала:
– Ви не бачили, який він?… Дуже старий?…
– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно одрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!»
– Галдіть! – і дама сплюнула.
Але шум не стихав.
І тоді ж рішили, що перший метранпажів вчинок був досить оригінальний. Ця нова особа безперечно буде розвагою на протязі кількох сірих санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.
Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.
– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.
Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хворі підводились і йшли до веранди.
II
На другий день узнали: метранпаж – з центру, прізвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третій день, нарешті – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж коротке і туманне. Це всіх страшенно заінтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь з-під дуба доносились таємничі розмови про Карно. То зібралось декілька койок.
Метранпаж, очевидно, зацікавив своїм зовнішнім виглядом. Це була втілена демонстрація. Не дивлячись на його низенький зріст, – ніхто б не міг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмові нібито ріс і становився вищим за всіх. Цікаво, що він і дивився завше так, нібито говорив з людиною, на дві голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так зо всіма, навіть з тими, кому він був по плече. І коли потім йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався і доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції. – Але дивився він завжди по-мишачому: хутко і гостро. Навіть і обличчя йому було якесь гостреньке, і балачки його були гостренькі. Проте – як це не дивно – балачки його нічого собою не уявляли: це були звичайні фрази, якими перекидались санаторійці, і з тією тільки різницею, що фрази ці сполучались через якийсь своєрідний синтаксис, характерний для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втіленою демонстрацією, то з таким же поспіхом до нього підходив і втілений сарказм. Останній, власне, і заінтриговував більш за все санаторійців.
Тільки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймні ніхто не помічав, щоб їх цікавила метранпажева постать. Як і раніш, вони зникали в дикому малиннику і надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крізь дикий малинник вони продирались на гору, що була командною висотою в цьому районі, і відтіля оглядали безмежні перспективи: перспективи відходили на північ і захід.
Це було вже тоді, коли глибоке літо шукало своїх кінців, коли зрідка навіть пахло прозорою осінню.
……………………………………………………………………………
Але так можна збожеволіти (знову писала хвора): перша глава нібито і вдалася, а з другої нічого не виходить. Я ніяк не зв’яжу анарха з Майєю. І образливо те, що Майя являється не такою вже значною фігурою в моїй повісті. І потрібна вона мені тільки для того, щоб… (власне, поки що я й сама нічого не знаю). – Але не можна ж замість другої глави залишити порожнє місце!.. Ні, я остаточно збожеволію, коли не подам першої невдалої варіації другої глави. Ви її можете не читати… «… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези…»
Командна висота стояла над рікою. Далі летіли степи. Ріка летіла за степами: її смарагдова стьожка, не води. За санаторієм скрадались слобідки, посьолки, а ще далі околиця, перші міські квартали і нарешті город. Анарх дивився на північ і бачив: там, біля города, на дальніх перевалах, степи дико озирались, і бігли, і зникали в туманній безвісті загір’я. У санаторій стікались зі всіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в «останній стадії» і від манікюрш: так, взагалі. Майя оглядала з командної висоти санаторійну зону і жбурляла:
«Тут звалено союзний вінегрет». Потім вона говорила, що