Санаторійна зона - Микола Хвильовий
…Товариш Огре захмелів.
Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: – Так, я п’яний. Але що в п’яного на язиці, те в тверезого на думці…
Знаєте?… І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
Товариш Пупишкін сказав:
– Совершенно правільно: ні сюди Микита ні туди Микита… Це участь інтелігенції… Ну, а як і мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити…
…А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
– Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім подивилась на товариша Огре й задумалась.
…Дванадцята година.
Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер.
…Товариш Огре говорив:
– Так, я трохи п’яний і скажу: сіра осінь на моїй душі… А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах… а тепер боляче: знаєте – біла ворона…
Товариш Пупишкін говорив:
– Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.
Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
– Хороший самовар. Справжній тульський… Так що молодці, хлопці!
…Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось – тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт, – і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
…– Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
…– Сіла?
– Сіла!
…Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
– Чого я задумався?
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.
…Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
…Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо…
Фінал
…Некрасивий карлик сказав голосно – і всі стихли:
– От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?…
Ви думаєте так: гу-у-у?…
Льоля сказала:
– Ну, да… Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..
Всі причаїлись, слухали.
…Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
– Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п… – у-у!
Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили.
Льоля фуркнула.
Всі фуркнули.
Товариш Пупишкін закричав:
– Скоріш ведіть його… він п’яний!..
Товариш Огре підвівся:
– Альошо, ходім додому…
Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
…Некрасивий карлик мовчав.
Епілог
До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер – шумували вулиці…
.
…І думалось, що савояри – убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
…Далі шум стихав.
I нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
З півдня на город насідав туман.
…Товариш Огре й горбун ішли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зітхнув. Потім спитав:
– Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре сказав:
– Ні.
– А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
І спитав – трохи патетично – товариш Огре:
– Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
– Не знаю.
– А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
…Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депо чути задумане шипіння.
…Над Тайгайським мостом – далекі – зоряні верхів’я, і їх прикрив туман.
…Ішов Новий рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як Світлана, – не весело на цілі довгі – короткі місяці.
…Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.
…Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.
Раптом із станції вилетів потяг.
…А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
– Гу-у!..
…Сказав товариш Огре:
– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
Сказала Льоля:
– Води в графині нема. Хай набере з крана.
Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п’єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
…А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель.
І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції.
Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік.
Санаторійна зона[32]
Сергію Пилипенкові
Із щоденника хворої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо у невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісті. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов вся та вольниця,
