Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Ну, от і наша їдальня! – перший резидент штовхнув двері, пропустив гостя вперед і запропонував: – Будь ласка, капітане, проходьте і влаштовуйтеся, немовби у себе вдома…
– Де саме вдома – у Швейцарії чи у Франції? – негайно зреагував гість.
– Та де завгодно! Хоч там, хоч там.
– А-а-а, гаразд, гаразд. А ви?..
– Нам треба віддати розпорядження щодо обіду.
– А-а-а, так-так, розумію, розумію… Що ж, гаразд!
Капітан Хаґ кивнув, увійшов до їдальні, одразу ж подивився на прикрашену східними візерунками стелю, мовив:
– О-о-о, це мені подобається значно більше! Хоча з Версалем все ж таки не порівняти… – І після крихітної, ледь помітної паузи завершив: – Як і з розписами інших французьких палаців, у яких мені доводилося стояти на варті.
– За обідом, за обідом розповісте, люб'язний капітане!
– О-о-о, так-так…
Вишняков зачинив за гостем двері їдальні, одразу ж зробив Неплюєву знак, і обидва резиденти кинулися до місця, де у стіні були прорізані крихітні шпаринки для спостереження. Крізь них побачили, як капітан Хаґ підійшов до обіднього столу, всівся на один з ослонів, стомлено витягнув ноги, скинув капелюха, уважно обстежив його з усіх боків і якось занадто обережно, немовби царську корону, поклав на ослін поруч із собою. Лише після цього з меланхолійним виглядом втупився у стелю.
Резиденти здивовано перезирнулися.
– Капелюх, капелюх… Чому швейцарець носиться з ним, немовби дурень з писаною торбою? – прошепотів Вишняков.
– Тобі це теж здається дивним? – спитав Неплюєв.
– Ну, ще б пак!.. А тобі?
– Так.
Помовчали, потім знов перевірили, чим займається гість: тепер Хаґ поправляв манжети на рукавах сорочки… не забуваючи час від часу торкатися капелюха!
Перевіряв, чи на місці…
– Кажу тобі, щось тут нечисто! – зітхнув Вишняков. – 3 капелюхом цим.
– Я тримаюся такої саме думки. То як, перевіримо?..
– Перевіримо. Треба б напоїти цього йолопа добряче, тоді…
– А ти знаєш, скільки йому треба за комір залити, щоб напитися?
– Відкіля ж я знаю?! Ми всього лише й бачилися, що двічі у патріаршій резиденції, а там хіба ж наллють по-людськи?!
– Твоя правда, – зітхнув Неплюєв. – Отже…
– Та чого там переживати – підпоїмо!
– Ти певен?..
– Певен! І без того видно, що в цього капітана Хаґа на плечах – сирна голова замість людської… Прид-дурок!..
– Це точно: тюхтій – він тюхтієм житиме, тюхтієм і Богові душу віддасть…
Резиденти утретє припали до шпарин у стінах і побачили, що швейцарець солодко потягнувся, потім сперся грудьми на стіл, поклав голову на руки й меланхолійно позіхнув.
І одразу ж перевірив, чи на місці капелюх.
– Звернув увагу, як по-дурному він пробовкнувся про палац де Шовлена?
– Аякже! – Неплюєв тихесенько мугикнув. – Ще й вивернутися спробував, збрехавши, буцімто чергував там.
– Еге ж, так ми й повірили, нібито наряд королівських гвардійців на чолі з нашим капітаном ніс службу в особистій оселі міністра закордонних справ!..
– Так-так, тут наш пан Хаґ явно прохопився.
– Тим цікавіше його підпоїти – либонь, не втримається й розповість, у яких справах відвідував де Шовлена. Бо у п'яного на язику те, що у тверезого…
– Гаразд, гаразд! Мабуть, ти все ж таки маєш рацію.
– Я буду не я, коли воно не так!
– Ну, як знаєш… Ти привів сюди швейцарця цього – тобі й думати, як з нього видурити те, що нам треба.
Лінія подальшої поведінки остаточно з'ясувалася, тож Вишняков попрямував до їдальні, де знічев'я нудився гвардієць. Неплюєв же поквапився підігнати служників, щоб ті подавали обід, а заразом віддав розпорядження щодо оковитої: її мало бути якнайбільше – і якнайміцнішої!..
Проте поступово з'ясувалося, що на плечах у капітана Якоба Хаґа аж ніяк не «сирна голова», як висловився Вишняков. Швидше вже мідний казан… Клятий швейцарець видудлив мало не піввідра, а все ще патякав то про рідні Альпи, то про прикрості королівської служби, то про нудне плавання з Марселя до Стамбула.
До речі, про Марсель!.. Чи знають панове резиденти, яке нестерпно-паскудне й галасливе це південне портове місто?!
Як це – не знають?!
А-а-а, то вони не бували у Марселі!.. М-м-м, он воно як… Ну, і не треба там бувати! Ну його до біса, Марсель той.
Краще б у Базель з'їздити – о! Там можна знайти та-а-аких дівиць… Ну, просто кров з молоком!!! Не те що ці худосочні портові шльондри. А між тим, беруть базельські красуні за свої послуги анітрохи не більше. Тому панам резидентам настійливо рекомендується відвідати Базель…
Ба-азель!..
Ба-а-азе-е-ел-л-ль!!!
– Гаразд, поїхали.
Вишняков почав повільно зводитися на прямі, проте Неплюєв вчасно встиг схопити його за руку й різко смикнути на себе:
– Куди се тебе чорт несе?!
– Як куди?! – абсолютно щиро здивувався той. – Ми з капітаном до Базеля їдемо.
– Якого дідька?!
– До базельських дівиць!
– Еге ж, туди, до них!.. – підтакнув капітан Хаґ.
– Вишняков!.. – Неплюєв смикнув товариша з новою силою, тому що той почав вириватися. – Виш-шня-ков-в-в!..
– Н-но?! Ш-ш-шо ти там хочеш?!
– Т-так, т-так, відчепіться… – швейцарець широко махнув рукою. – Ми їдемо до Базеля… Негайно!..
– Виш-шня-ков-в-в!.. – ревонув Неплюєв. – Ти на служ-жбі ос-суд-дар-рс-ствен-н-ній чи ні-і-і?!
Невидимий запобіжник миттєво спрацював у серці резидента. Він глибоко зітхнув, обернувся до Хаґа, знизав плечима й мовив:
– О-о-о, мені не можна!
– Чом це раптом?.. – щиро здивувався гість.
– Вибач, капітане, мій товариш має рацію: я на службі, мені не можна. Ніяк не можна – що поробиш!..
– То візьміть відпустку! Як от я, приміром.
– Відпустку?!
Здавалося, це навіть не спадало Вишнякову на думку. Він ошелешено подивився довкола себе, немовби шукаючи випадково загублену річ, потім мовив:
– Чуєш, Неплюєв?! Непогана ідея – відпустка!.. Ну, то я поїхав…
– Ми поїхали!..
Швейцарець обійняв розімлілого резидента за плечі, й вони почали вибиратися з-за столу вже удвох. Неплюєв впав у відчай, оскільки утримати одразу обох не міг аж ніяк. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби швейцарець сам усе не зіпсував. Раптом відпустивши Вишнякова (який з розмаху так і гепнувся на ослін), він скрикнув:
– Агов, а де мій капелюх?! Капелюшок мій дорогоцінний!..
Виявилося – на підлозі під столом…
Доки Хаґ діставав звідти свою дорогоцінність, Неплюєв лівою рукою упіймав товариша за плече, правою дав йому середньої сили ляпаса (аби оговтався) і тицьнув під носа кулак. Та Вишняков і сам уже згадав, що непогано
