Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Міщуки не так довіряють нашому брату, як ченцям і попам. Ті ж глаголять зі всіх церковних амофонів, що нас усіх має захистити православна цариця. Коли говориш із ними, вони тут же питають, чи благословила її величність наше починання. А як не цариця, то хоч кошовий. Вони бояться, що повстання може зазнати поразки без великих покровителів, і тоді пани жорстоко їм помстяться. Їм треба щось пообіцяти.

Залізняк глибоко замислився. Він чудово розумів, що коли йому не об’єднати в один кулак цілий народ, то повстання приречене на поразку іще в своєму зародку. Надвірна міліція, гайдамаки, міщани, духовенство, запорожці, селяни… Як же їх об’єднати у велике і непереможне народне військо?

Отамани почали розмовляти між собою, Залізняк же подумки почав просити всі небесні сили, щоби дали йому світлого розуму і сили, аби він зміг усе це зробити як слід.

Напевно, не він перший молиться отак під цим дубом, котрий бачив уже багато всього, під котрим пройшла не одна козацька рада. Хіба ж комусь зі старих отаманів, старшин і гетьманів, що сиділи тут, було легко? Що ж їм тоді радив могутній та крислатий велетень?

Раптом зашуміло листя. Спершу Залізняк не звернув на це уваги, але раптом почулося тупотіння коней – до них наближався один із роз’їздів. Отамани тим часом також почули, оглянулися.

Дозорні привезли якогось ченця, що ледве тримався у сідлі.

– Хто це? – запитав Зялізняк.

– Чернець мотронинський. Молдованином кличуть, – відповів дозорець, тоді спішився і допоміг злізти ченцю на землю. Молдованин тут же сів, спершись спиною до дуба.

– Води, – попросив.

Залізняк підвівся, дав ченцю напитися із баклаги. Інші також поприсувалися.

– Ми зустріли його за кілька верстов звідси. Каже, що від конфедератів тікає. От ми його і привезли сюди: в монастирі може бути небезпечно, – пояснив далі той самий дозорець.

– Добре зробили. Тепер повертайтеся і пильнуйте, аби до нашого табору не прийшли неждані гості.

Дозорці поїхали.

– Чекай, Максиме, а хіба ж Молдованин не поїхав із Мельхіседеком до Варшави? – запитав Швачка.

Тим часом, напившись води і обмивши нею лице, ченець почув себе трохи легше.

– Я з Варшави. Від отця ігумена.

– Хто на тебе напав?

– Конфедерати. Казали, що від Вороновича. Але Бог так дав, що саме козаки навідалися до корчми і заступилися за мене.

Бондаренко лише потилицю почухав.

– Даремно ти зробив таке, брате, що поперся сюди в такий час. Хіба ж ви не чули, що тут конфедерати виробляють?

Молдованин втомлено махнув рукою.

– Мені треба було листи передати до монастиря.

– Які листи?

– Від цариці. Вона, мовляв, хоче захистити православних від латинян, від сваволі польських магнатів.

– І що? – живо перепитав Залізняк.

– Каже, що визволення вже близько.

– Слухай, – нараз запитав Бондаренко. – А там часом нема такого, щоби ми самі повставали та гнали панів поганою мітлою зі своєї землі?

Молдованин поглянув на нього здивовано, тоді покрутив головою.

– Ні, такого точно нема.

– А коли б ми подивилися? – раптом запитав Швачка.

– Чекайте. Я не можу вам показати цих листів, – запротестував Молдованин.

Запорожці підвелися і встали над ним.

– Ти ж сам казав, брате, що вони до всіх православних. Чи не так? – наполягав Швачка.

– Так. Але мені велено передати цей лист дияконам.

Запорожці переглянулися: чим більше опирався чернець, тим отаманам ставало цікавіше.

– Що ж. Я думаю, що саме через ті листи Воронович на тебе напав, брате. І вони не зупиняться: прийдуть в монастир і перевернуть там усе догори ногами, ти цього хочеш? Ти уявляєш собі, що може статися, якщо ввірені тобі листи потраплять до рук ворогів?

Чернець почав оглядатися.

– А ви хто будете? Щось не подібні на послушників.

– Ми хочемо захистити людей від конфедератів, – пробасив Неживий. – Он бачиш, скільки бурлаків зібралося з усіх усюд?

Молдованин мить подумав, тоді нарешті мовив:

– Тоді і я з вами!

Запорожці із дивом розглядали «золоту грамоту» цариці, по кілька разів її перечитували.

– Надто довго ти її віз, братику, – нарешті підсумував Швачка. – Тепер вона вже нічого не варта.

– Чого ж не варта? Вона ж – золота! – запитав здивовано чернець.

– Так. Але доки цариця обіцяла нам свій захист, то вже конфедерати піднялися, а доки ти привіз її – москалі перейшли Дніпро і погнали панів до самого Бару! А нам лишається сидіти, склавши руки і чекати, доки москалі з ляхами знову домовляться і переділять нашу землю між собою!

Схоже, що отамани мали рацію і «золоту грамоту» справді можна було викинути.

– Так шкода ж викидати: зроблена достобіса гарно, – знову пробасив Неживий.

– А коли б ми її підправили легенько…

Отамани оглянулися і зиркнули на Молдованина, котрий сказав ці слова. Він продовжив свою думку: