Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Недалеко від табору стояв Мотронинський монастир. По околиці крутилися сторожові гайдамацькі роз’їзди. У монастир зусібіч стікалися валки возів: люди жертвували на храм багато припасу, але тільки декільком втаємниченим було відомо про те, що насправді припас іде на гайдамацьке військо, котре поволі збиралося у таборі.

Було гайдамаків уже кілька сотень: сходилися сюди бурлаки, котрим уже несила було всидіти у панських маєтках. А ще прибували запорожці, котрі з початком весни потягнулися на волость, аби «полоскотати» панів.

Також до табору сходилася чимала кількість селян-утікачів, озброєних чим попало. Писар записував їх у книгу і зразу ж приставляв до якоїсь роботи.

Кожен у таборі мав своє заняття. Кухарі готували страву, старшина стежила за порядком, ковалі кували зброю, теслі стругали ратища, робили штурмові драбини та інше воєнне причандалля. Бондарі клепали барила, м’ясники білували туші забитої худоби, овець, впольованих звірів. Далі за табором чувся галас та тупотіння десятків ніг. Там бувалі гайдамаки вчили молодиків військової справи. А ще далі паслася худоба і вівці, яких тримали для прохарчування табору, а також коні. Їх пильнували добре озброєні вартові, адже в околиці шастали небезпечні хижаки.

Серед такого гамору, дзенькоту молотів, скрипіння возів походжав високий, кремезної статури чоловік у козацькому одязі. Це був Максим Залізняк. Отаман розглядався по сторонах, притримуючи рукою полковницький пернач за поясом – саме його вибрали братчики полковником замість покійного Шелеста. Раптом погляд Максима впав на старих дідуганів-кобзарів, що стояли гуртом.

– Ну, коли нам вже йти? – тут же спитав старий Тягнинога, коли впізнав Максимові кроки та голос.

– А ти, діду, вже, певно, весну почув, що тебе так на пригоди потягнуло? – намагався віджартуватися Максим, однак дідугани загрозливо його оточили.

– Не жартуй з нами, братику. Вже так охота піти по цілій Україні та заспівати козацькому народу, що врешті заспівали треті півні! Чи, може, ти передумав, Максиме? Чи не злякався часом?

Залізняк поплескав діда по плечах.

– Іще зачекайте, батьки. Бо хто спішить – людей насмішить. Ідіть краще пополуднуйте.

Тягнинога лише видихнув.

– Та вже й каша до горла не лізе: не звикли ми стільки хліба лежаного споживати.

Залізняк ще раз поплескав його по плечах, тоді пішов далі.

Він і справді наразі не мав із чим починати повстання. Так, люди сходяться, несуть припас, ковалі кують щоночі ратища і ножі, однак цього є замало. Успіх кожної війни визначають навчені воїни і добра зброя. Із селян воїни такі собі, а без гармат, пороху, куль та рушниць із самими ратищами далеко не попреш. Юзько Шелест мертвий, а без нього кошовий Калнишевський не піде на співпрацю із повстанцями. Залізняк покладав дуже велику надію на допомогу із Запоріжжя, але як її здобути?

– Прибули отамани, – повідомив молодий джура, виводячи із задуми.

Залізняк сів під широким, крислатим дубом, склавши ноги, побратими посідали навколо. Першим заговорив Бондаренко. Молодий отаман, доки не втік на Січ, крутився поміж надвірними козаками, навіть ходив під рукою уманського сотника Гонти. Недарма ж саме його послав Залізняк із тим, щоб завербувати міліцію на бік повстанців. Іван почав говорити.

– Надвірні козаки першими не виступлять. Так, за ними сила велика: вони навчені воїни, озброєні добре. Також при їхній підтримці можна захопити арсенали панської зброї, що знаходяться у замках. Але справа у тому, що вони першими виступити побояться – мають сім’ї, живуть досить заможно, тож поперед батька до пекла не полізуть. Мусимо їм показати, що із Холодного Яру виходить сильне військо, добре оснащене, дисципліноване і з чіткими гаслами на знаменах – тоді і вони приєднаються. Інакше – тяжко буде.

Залізняк закурив люльку, обдумуючи промову Бондаренка.

– Хто першим готовий до нас приєднатися?

– Жаботинська сотня. Вони давно вже на панів пеклом дишуть за те, що ляхи стратили сотника їхнього – Харка. Мартин Білуга – теперішній сотник – хлопець що треба.

Залізняк знову затягся димом.

– Кажуть: найбільший і найкращий козацький полк в Умані стоїть під рукою губернатора Младановича. Що із ними?

Бондаренко відповів:

– Полковники там – шляхтичі, перевертні. Їх Младанович добре підгодовує, тож вони за нас не підуть. Однак не вони там силу мають: насправді верховодить полком сотник Гонта. Він і Младановича не дуже-то слухає: сам Потоцький йому неабияку довіру виказує. Сотник – чоловік справедливий, твердий. Я говорив із ним кілька разів, однак він вагається.

– Ще б пак – ціле село йому пани подарували, – підкинув Швачка.

– Не в тому річ, Микито, я сотника знаю добре. Він є прихильником народного повстання, однак ніколи не приєднається до бунту черні. Ось чому я казав, що маємо вийти проти панів як справжнє народне військо.

Залізняк знову видихнув дим із легень.

– А що ти скажеш, брате Швачко?

Микита Швачка не один уже рік крутився по гайдамацьких лісах, тому добре встиг вивчити тамтешню братію.

– Гайдамаки всі за нас. Заради того вони навіть готові об’єднатися для спільного походу. Були, правда, покидьки, що до лісу пішли не за народне діло, а для збагачення власного, то таких уже самі свої порішили.

– Скільки їх?

– Кілька сотень набереться. Більшість прийдуть до Холодного Яру, інші приєднаються, як тільки «вдарить грім». Озброєні так собі, однак набагато краще, ніж прості хлопи із косами і вилами, та й бажання бити панів у них більше.

Далі почав говорити Неживий, що