Судний день - Ярослав Іванович Ярош

за ножі і шаблі, а один із них пішов на Левченка. Іван також добув зброю і почав захищатися. Інші пани ринули за Молдаванином, однак драгуни заступили його своїми тілами і шаблями: там також розгорілася сутичка. Гаранджа з Моторним переглянулися, тоді Грицько взяв у руки сулію і блискавично гепнув нею по голові одного з панів, що мав необережність підступити до нього занадто близько. Моторний схопив важкий дубовий ослін і врізав ним іншого, а тоді ще раз, і ще раз, доки стілець не розлетівся на друзки, а пан не впав на підлогу.

Шляхтичі тут же кинулися на козаків, однак у них зразу ж полетіла лава, тарелі зі стола, а далі і сам стіл. Борщик, котрий упав з лави під час сутички, раптом прочуняв, побачивши, що його товаришів атакують із ножами і шаблями, раптом вихопив свої пістолі і стрелив у нападників.

У корчмі почулися крики, задзеньчали шаблі і запахло кров’ю. Сутичка була настільки лютою, що навіть Молдаванин вхопив одного із конфедератів за руку, намагаючись вирвати з неї ножа. Захищаючи ченця, спочатку упав один драгун, потім – інший; конфедерати також добряче вже окропили своєю кров’ю корчемну долівку.

Тим часом Левченко здолав свого супротивника, рубонувши його по руці. На козака тут же кинувся інший, однак напоровся на Іванову шаблю. Хтось раптом вибіг крізь двері і вискочив надвір…

За мить все стихло. Іван витер обличчя, оглянувся. Корчма нагадувала поле бою: все розбите, розтрощене, на землі людські тіла, що корчилися від болю. Калюжі крові. За шинквасом скиглив переляканий на смерть корчмар. Молдаванин припав до одного з драгунів, котрий бився до кінця, тепер же зсунувся по стіні, стікаючи кров’ю від ран. Гаранджа й Моторний стояли посередині із оголеними шаблями та ножами, важко дихали, а от Борщик так і продовжував тримати в руках два димлячі пістолі.

– Троє втекло, – мовив, нарешті, Моторний, ховаючи шаблю.

– Всі цілі? – запитав Левченко.

– Ніби, – сказав Гаранджа, дивлячись на товариша, – Іван був весь у крові.

– Це не моя кров, – відповів Іван та раптом відчув, як теплий потічок липкої рідини тече по штанах і скапує з ноги на підлоги. Торкнувся боку – запекло вогнем. – А ні, таки черкнув.

Тим часом Моторний підійшов до одного з панів, рана котрого була неглибокою, підняв і посадив на лаву.

– Хто вас послав?

– Вам не жити, – відповів конфедерат.

Моторний схопив його за барки, а тоді кілька разів вдарив кулаком, доки кров не бризнула.

– Ще раз питаю: під ким ходите? Хто вас послав?

– Воронович, – ледве прошепотів пан.

Моторний оглянувся на своїх – вони чули.

– Чого йому треба? – продовжив допит козак.

– Помічник Мельхіседека… Молдаванин… Він мусить розповісти про підлі заміри ігумена і москалів тут, на Україні…

– Які заміри?

– Не знаю…

– Зрозуміло які, – втрутився Гаранджа. – Їм аби людину в руки взяти, а там вона вже зізнається в усіх замірах.

– Мельхіседек – дуже поважна людина. Він багато робить для нашої віри. Але ти, брате, дарма сюди потикнувся, – скзав Левченко Молдованину, намагаючись перев’язати свою рану. Борщик йому допомагав, однак та допомога лише заважала.

– Несу вістку добру до монастиря – скоро російські війська візьмуть цю землю під свою руку і більше латиняни не будуть знущатися над православним людом, – твердо мовив чернець.

Левченко не поділяв радості посланця, однак часу на роздуми і дискусії не було.

– Треба забиратися звідси. Світає.

Надворі і справді починався новий день…

Розділ 7
Холодний Яр

Урочище Холодний Яр розкинулося у самій гущавині лісів. Площею воно розтяглося на тисячі квадратних верстов, було густо порізане глибокими ярами та балками. От у тих низинах, подалі від панського ока і ховалися гайдамаки. Вірніше кажучи, не ховалися, а чекали свого часу, готувалися до походу.

Холодний Яр здавна був місцем, куди збиралися козацькі та гайдамацькі ватаги. Старезні дуби бачили тут і Наливайка, і Хмельницького, і Павлюка. Вороги намагалися оминати це місце через його неприступність, а козаки його вважали святим. Саме звідси починалося багато походів проти панської влади. Сюди завжди збиралися козаки на перепочинок, тут був пересильний пункт втікачів, що прямували на Запорізьку Січ, адже за кілька верст уже починалося Дике Поле.

У одній з просторих балок розмістився головний табір повстанців. Навколо нього не було земляних укріплень – найкращим захистом для гайдамаків служили непролазні хащі, що розкинулися кругом. До табору вели дві стежки: одна – з південного сходу, з боку Чигирина, друга – з північного заходу, з боку Медведівки.

Будівель у таборі, придатних для людського житла, було мало, гайдамаки переважно спали просто неба. Більше було споруд господарського призначення: складів з порохом, зброєю, провіантом, майстерень. Скраю стояв великий намет – похідна церква, а трохи далі – невелика халабуда, в якій готували їжу. З-під землі било джерело, що забезпечувало людей водою, а на старезному дубі в середині табору висів здоровенний казан, в якому готувалася їжа. Цей же казан служив і похідним бубном, бо саме в нього били, коли хотіли скликати