Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
Тільки після вечері у казармі зібрав нас офіцер і проінформував про ситуацію, яка склалася. Нас вони не чекали, бо на летовищі немає зенітних батарей. Вони тут були непотрібні. Не мають і артилерійських гнізд та іншого спорядження. Тому на нараді вирішили, що будемо вивчати матеріяльну частину зброї: гвинтівки, кулемета МҐ-42, легкої автоматичної двадцятиміліметрової зенітної устави — це у непогідні дні, а в погідні — будуватимемо гнізда під ті ж устави. Потрібно було 8 гнізд і, згідно з інструкцією, ще 8 запасних. Ми зробили всього 4 гнізда і натерли собі досить мозолів. Кожне гніздо — це яма глибиною 2 і діяметром 2,5 метри. Стіни обшиті кругляком діяметром 100-120 міліметрів. За деревом ходили в ліс, який був неподалік, і шукали необхідний розмір. Зрізали тільки ті, які позначив лісник. Робота — не з легких для таких, як ми. Нас не підганяли, бо однаково не було чим зайняти. Але фронт безупинно наближався і нам дали на поміч людей (світлина 12).
Світлина 12. Будівництво гнізд під зенітні устави.
Старші хлопці, яким було по 18-20 років, без відома молодших написали до Кракова листа в Український Центральний Комітет, у якому пояснили ситуацію і просили перевести в дивізію «Галичина». Довго не було відповіді. А нам усім порядно набридло копання ям у гарячі дні, а в дощові — змащування зброї на складі. Ми виглядали як справжні волоцюги (світлина 13). Хлопці наполягали, щоб я пішов у штаб і про все там розказав. Я їм пояснював, що це наша робота — викопувати гнізда під зенітні устави. Під час цієї перепалки зайшов до нас офіцер. Попросив доповісти йому, що сталося.
Світлина 13. Після будівельних робіт.
Я пояснював, а всі махали головами, показували руки й одежу. Він усе зрозумів і повів мене у штаб. Заступник начальника вислухав, подивився на мій одяг, руки. Я ще додав, що коли ми записувалися в Юнаки, то нам обіцяли, що будемо служити при зенітних уставах, а не землекопами. На щастя, він був порядною людиною, уважно вислухав і взагалі дуже доброзичливо зі мною говорив. У мене склалося враження, що я йому сподобався. Він потім не раз нас виручав. Попросив офіцера залишитися, а мене відпустив, тільки запитав, чи ми не хотіли б бути учнями слюсарів при ремонті і обслузі літаків? Після обіду офіцер докладно нам розповів, про що йшла мова, і сказав скласти списки, хто де бажає вчитися. Більшість, в тому числі і я, записались учнями слюсарів, зварювальників і столярів. Нам почали видавати гроші — 20 марок щомісяця і 3 цигарки щоденно. Багато з нас не курили, тому стали панами обставин. За цигарки, наприклад, ми могли взяти напрокат ровери в німців. У неділю, в гарну погоду, об'їжджали округи летовища (світлина 14). До міста нас не пускали, за винятком, коли записувалися до лікаря або до дантиста. До лікарні було 3, а до міста 5 кілометрів у тому ж напрямі. Тому спочатку йшли до лікарні, а потім далі. Це продовжувалося доти, доки жандарми не впіймали трьох наших хлопців. Добре, що вони були у лікаря і там були записані їхні прізвища, а то попали б на гауптвахту. Але бувало й так, що хлопці йшли просто до міста, не заходячи в лікарню. На щастя, не попалися.
Світлина 14. Недільна роверова прогулянка.
Робота учнями слюсарів тривала до п'ятниці, а в суботу вивчали зброю і стрільбу з неї. Мені, як завжди, не пощастило, бо призначили до такого майстра, який не ходив ремонтувати і обслуговувати літаки, а працював тільки в майстерні. Він мав високу кваліфікацію, тому виконував всякі прецизійні роботи, але найчастіше особисті доручення офіцерів. Я випилював йому заготівки з алюмінію і бронзи. Коли не було такої роботи, приносив кусок вирізаної сталі, який я мав також пилувати під кут 90 градусів. Так заробляв нові мозолі. Хлопці приходили в казарми і розказували про літаки, в яких вони сиділи «як пілоти», а я тільки пилував метал. Одного разу щось не так я відповів майстру і тут же дістав підзатильника. То був дуже неприємний тип німця-партійця, який ще й дуже не любив чужоземців. Досить часто попадало мені й не з моєї вини. Переважно він так робив, коли нікого поблизу не було. Це зауважив начальник цеху. При мені він нічого не сказав, але розмова, видно, була, бо майстер від мене відмовився та ще й наговорив багато неприємного на мою адресу, додавши, що чужоземці тупі свині тощо. Взагалі німці по-різному до нас відносилися. Інші майстри не раз робили йому зауваги, а один навіть з ним сварився, чому так погано ставиться до дітей. Мене відправили в інший цех до радіотехніків.
Тут зустрів зовсім протилежне ставлення, а коли ще й дав майстрові цигарки, то він дозволив слухати радіо з Польщі і Росії. Це — порівняно з копанням ям і пилянням металу, було раєм. Ходив з навушниками на шиї і гордо дивився на хлопців-слюсарів. Тепер вони мені трохи заздрили, але як пригадували мого колишнього майстра, замовкали.
Світлина 15. Відвідини Кекилії Паліїв постою Юнаків в Любені.
А фронт невпинно наближався. Вже був зайнятий Краків. Український Центральний Комітет з Комітетом Відділу Молоді переїхав до Любена. У жовтні 1944 року приїхав до нас сам керівник відділу професор Зелений з журналісткою пані Паліїв (світлина 15), бо, видно, згадали
