Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
Навчений гірким досвідом, подався відразу до директора заводу Іонова і розповів йому про причини, що примусили мене звернутися безпосередньо до нього. Слухав уважно. Спочатку, мабуть, був шокований моєю відвертістю, бо довго не відповідав мені. Думав. Нарешті промовив: «Справа не така проста, як вам здається, але що зможу, постараюся зробити». Дав мені листок паперу. Я написав заяву з проханням прийняти мене на завод токарем 4 розряду, яку він одразу підписав. Нагадав мені, що необхідно додатково до заяви долучити і, коли все буде готове, занести всі документи у відділ кадрів під кінець зміни. Порадив мені, щоби не забув наприкінці автобіографії відзначити, що мене виключили з інституту за «порушення дисципліни» і скеровують на робоче місце для виправдання довіри. Мабуть, він був непоганим психологом, бо коли начальник відділу кадрів прочитав заяву і звернув увагу на кінець автобіографії, то тільки запитав «що натворив» і, не очікуючи відповіді, ознайомив мене з правилами роботи на заводі. Скерував у механічний цех. Але коли у відділі кадрів глибше познайомилися з моїми документами, то розпочався шалений тиск, щоб усунути мене з заводу. Особливо старався той же кадровик, він же — і парторг заводу. Примушував майстра і начальника цеху писати доповідні записки про мою невідповідність. Скликав збори робітників, на яких вони повинні були засудити моє минуле. На щастя, мало було таких, що його підтримали. Більше двох тижнів продовжувалася ця боротьба. Нарешті 26 березня 1952 року вийшов наказ про моє зарахування на завод.
Світлина 9. Львів. День героїв 25 травня 2003 року. Леонід Легкий перший справа.
На жаль, переслідування на цьому не закінчилися. Перший рік праці в Дрогобичі (тобто за рік до смерти Сталіна) був насичений «відвідуванням» КҐБ. Питання ті ж, що й раніше. Найбільшим бажанням каґебістів було зламати людину і примусити її співпрацювати. І тільки після смерти Сталіна дихати стало трохи легше. Хоча практика недовіри, переслідувань, всіляких провокацій продовжувалась упродовж всього часу роботи на заводі. Останнім акордом стала заява керівника заводу про те, щоби мені при виході на пенсію в 1988 році не присвоїти звання «ветерана праці», що давало деякі пільги. Пропрацював на заводі 36 років. Свій трудовий шлях там розпочав токарем 4 розряду. Через півроку мене перевели фрезерувальником, ще майже через півроку вже був на інженерних посадах, спочатку в технічному, потім виробничому відділах. Виконував обов'язки начальника ремонтно-механічного цеху. Але в 1962 році поплатився цією посадою за те, що без погодження з парторганізацією заводу розпустив «бригаду комуністичної праці» за халатне ставлення до роботи і неякісний ремонт обладнання. Мене перевели конструктором КТБ при відділі головного механіка, в 1967 я став його заступником. У 1970 році, після інфаркту, перевели начальником вимірної лабораторії заводу. На цій посаді закінчив свою трудову діяльність. З 1 січня 1988 року пенсіонер. Вийшовши на пенсію, вирішив активно включитись у громадську роботу. Найперше приєднався до боротьби за відновлення прав греко-католицької церкви. Далі став членом Товариства української мови, яке потім перетворилося в Товариство «Просвіта». В 1993 році вступив у Галицьке Братство Дивізія «Галичина», а в 1995 році — в ініціятивну групу по створенню Ради старійшин міста Дрогобича, де незмінно виконую обов'язки заступника голови. Входжу до складу Координаційної ради блоку національно-демократичних партій і організацій і до Ради ветеранів війни і праці. Неодноразово брав участь у поїздках до Києва, Крут (світлина 8) та Бродів, а також в інших патріотичних акціях (світлина 9).
Коли переконався, що мене ніколи не відновлять у інституті, вирішив у 1958 році третій раз поступити вчитися, але вже на заочне відділення політехнічного інституту. Мене уже мало цікавив диплом, більше — бажання добитися неможливого. Закінчив інститут у 1966 році, аж через 19 років після першого поступлення у 1947 році.
М. М. Спогади про незабутнє сивочолого ЮнакаЗ чого почалося
Весна 1944 року йшла по Галичині повною ходою. Але вона не могла приглушити гул гармат під Тернополем. Містом ходили всілякі чутки про те, коли закінчиться стара і почнеться нова окупація Львова. Ці вістки ще більше загострювали нальоти совєтських літаків на місто. Руйнувань, правда, було небагато, але сам факт появи в білий день їхніх літаків у небі насторожував. Пішли поголоски, що тепер кожний день будуть бомбардувати. Батько, порадившись з мамою, вирішили виїхати зі Львова в рідне село, де жили як батькові, так і мамині брати і сестри. Тому на початку травня 1944 року батько «роздобув» вантажівку, і ми поїхали. Однак виявилося, що там було ще гірше, ніж у Львові. Кожну ніч чоловіки вартували, охороняючи село від польської і совєтської партизанок.
Десь через 10 днів ми повернулися додому. Слухи про щоденне бомбардування міста не підтвердилися, нальотів більше не було. Але зате в гімназії було багато новин, і найголовніша — набирають хлопців до протилетунської оборони. І так гарно кожен змальовував, що дають зброю і, головне, стилет.[27] З моєї кляси, де вчилося 30 гімназистів, записалося більше половини. Серед відважних були і мої чотири близьких товариша. Прийшовши додому з занять, я почув розмову старшого брата спочатку з мамою, а пізніше і з батьком, з чого зрозумів, що він збирається теж записатися. Батьки не
