Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
— Хочеш до москалів? Веди нас звідси! Ти їздив на ровері по окрузі, тому знаєш дорогу.
Я і сам не хотів потрапити до совєтів, отже повів хлопців. Перетнули шосе, заглибились у ліс. Йшли довго. Потім від утоми впали в сніг. Хтось додумався викинути все зайве. Полетіла друга пара черевиків, робочий одяг. Зарили в сніг свої панцерфаусти. Відпочили трохи й пішли далі. Вирішили йти лісом, орієнтуючися на шосе, але не показуватися, щоби нас не арештувала польова жандармерія. Йшли допізна. Заночували в лісі. Поснідали чим хто мав і — знов у дорогу. Врешті побачили село, повне військовиків. Вирішили зайти туди, хоча боялися попасти в руки жандармів, бо ті вояки, що відступали не в складі частини, вважалися дезертирами. З них формували військові відділи і відправляли на фронт. Ми хотіли знайти якусь порожню будівлю, щоби там відпочити. Але все було переповнене. Блукаючи по селі, один із наших здалека побачив того жандарма, який тримав нас у басейні. Задумалися, що робити? Вирішили йти до нього та й запитати, де тут обслуга нашого летовища. Відрядили мене. Я пішов, хоч зі страху підо мною гнулися ноги, бо хіба йому тяжко сказати: «дезертир!!!». На щастя, його вже не було на тому місці, де його бачили. Ніхто не знав, де пункт зголошення тих, хто відстав від своєї частини. Врешті натрапив на такого, що показав мені потрібну хату. Коли я ввійшов у двір, то з радости аж підскочив, бо побачив нашого офіцера, який також нас усюди розшукував. Мені так радісно стало, як давно не було. Там ще зустрів професора З.Зеленого, який їхав з німецькими частинами, бо все керівництво УЦК по святах евакуювалося на захід. Розказав йому, що з нас тепер зробили «мисливців за танками». Він тут же попросив нашого офіцера нікому не говорити про те, що ми знаємо, як користуватися панцерфаустами, особливо тим, які набирають з відстаючих вояків поповнення фронтових частин. Наш офіцер був старшою людиною і, видно, не дуже любив фашизм. У цьому ми переконалися раніше, коли одного разу на летовищі йшли із вправ у казарми і хлопці заспівали пісню «Ми націоналісти раз-два — молоді орлята…», він висловився тоді, що «пісня — маршова, але «націоналісти», це не є добре».
З офіцером прийшов до хлопців. Вони з радости стали його обнімати, що йому дуже сподобалося. Він нас повчав, як ми повинні себе вести. Головне нічого чужим без нього не говорити. Негайно вирушили у дорогу, бо хотіли впіймати наші штабні машини, які, згідно з даними офіцера, мали бути у цьому районі. Але ми запізнилися. Необхідно було знову йти до наступного пункту збору. Заночували під якоюсь хатою. Все що мали, поїли вже раніше, тому виникла проблема з провіянтом: або ми догонимо наші машини і запасемось їжею, або будемо змушені пристати до якоїсь частини і виконувати їхні накази. Офіцер вирішив сам догнати наш обоз, щоби було певніше, тому віддав мені всі маршові документи, пояснив ситуацію, що і кому маю говорити, куди йти і через які населені пункти.
Зранку вирушили. Трималися подалі від забитих транспортом доріг. Ще раз ночували в полі. Нарешті добралися до місця призначення. Тут нас зустрів наш офіцер. Але знову виявилося, що ми йдемо з великим запізненням, і частини він вже не застав. Ми падали від утоми й голоду, але йшли. Вранці офіцер пішов у село шукати пункт реєстрації тих, що відступають. Повернувся усміхнений і дав команду виходити без наплечників, але з їдунками. І тут у всіх знайшлися сили. Відразу вискочили з хліва, в якому ночували, та майже «на крилах полетіли» туди, де годують. Чудо відбулося: прибігли, стали в чергу і гостинний кухар накидав якоїсь каші повні їдунки, а в кришку ще й налив гарячої кави. Це перший раз за тиждень ми їли щось гаряче! Каша вмить зникла. Просили ще. Наїлися досхочу. Це нас так розморило, що ледве допленталися до свого хліва, впали і заснули. Вже й мови не було, щоб просуватися далі. Проспали майже добу і тільки ранком вирушили. Офіцер сказав, до якого населеного пункту маємо добиратися. Там ще курсували поїзди. Звідки тільки взялись у нас сили? Незважаючи на те, що хотілось їсти, ми йшли та йшли, але, на жаль, запізнилися. Поїзди вже не ходили, а стацію готували до знищення. Єдине, з чого ми там скористалися, то це з обіду, який залишився, бо через стацію вже ніхто не їхав. Офіцер, довідавшися, де є штаб, подався туди. На наше щастя, одна вантажівка відправлялась у напрямі Дрездена з легко раненими, і наш офіцер випросив, щоб і нас взяли. Виявилося, що це була наша машина, яку штаб реквізував для ранених. Під час війни та ще у прифронтовій зоні це дозволялося військовикам робити. Місця всім у машині не вистачало. Оскільки автомобіль був накритий брезентом, то декілька хлопців вмостилося зверху, а ще двоє лежали на передніх крилах. Водій сказав, що до Дрездена 100-150 кілометрів.
Ми щасливо добралися на залізничний двірець Дрездена. А там людей тьма-тьмуща. Відправлявся вже останній поїзд. У першу чергу вантажили ранених, цивільних взагалі не брали. Вагони товарні, для тяжкопоранених — пасажирські. Про те, як вдалося нашому офіцерові виклопотати право на нашу поїздку, він нічого не говорив. Щоби дістатися до поїзда, треба було пройти з десяток жандармських постів. Такої кількости людей, що хотіли їхати, я не бачив ніколи. Це було страхіття. Про голод вже ніхто не згадував, основне — добратися до поїзда і чим швидше виїхати. Нам дали притулок латвійські Юнаки, які мали в кінці поїзда протилетунську позицію-платформу. З мішків з піском зроблено гніздо, а в ньому змонтовано двадцятиміліметрову скорострільну гармату. На краю платформи стояли скриньки зі стрільнами, на яких ми й посідали. Така платформа була й спереду поїзда. Розговорилися з хлопцями, дехто трохи знав російську мову, дехто — польську, а решта порозумілася жестами. Поїзд рушив, але не проїхали і 80 кілометрів, як
