Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх

зупинився. Була вже ніч. Ми побачили жахливе зарево над Дрезденом. То альянти бомбардували місто. Постояли трохи і поїхали далі, але вибухи бомб було чути до ранку і весь наступний день. Поїзд оминав великі міста і прямував на північ. На стаціях нас годували. Лише потрібно було встигнути за час стоянки взяти їду. Ми навчилися від інших це робити: один зіскакував з вагона, щойно поїзд підходив до перону, і біг у сторону кухні, другий підбігав і подавав їдунки. На одній із стацій вдалося нам перебратися до вагона. По дорозі кілька разів пересідали на інші поїзди. Нарешті добралися до нового місця призначення — летовища біля містечка Нойштадт-Ґлеве на Мекленбурзькій низовині.

Облаштувалися. І почалися цілоденні чергування біля двадцятиміліметрових дводульних автоматичних гармат. Наша задача полягала у постійному спостереженні за появою пікірувальних штурмовиків, які нападали на літаки, що знаходилися на стоянках. Відбою повітряної тривоги не було, бо літаки могли появитися кожної миті. Мінялися за графіком. Тут відчувалася війна, турбували постійні нальоти. Хоча життя йшло ніби одноманітно: на пост, з поста на сніданок, далі — пост… пізно ввечері спати. До схід сонця — знову на вахту.

Починалася весна. Дні стали довшими, сонце гріло тепліше. Але в погідні дні не давали спокою штурмовики (спітфайри і мустанґи). Вони появлялись як примари. Ще ніби далеко чути гул мотора, а літак — пікує на позицію. Тому треба було постійно бути біля зброї, щоби вільно і швидко крутитися разом з нею навколо центрального стовпа устави.

Так ми воювали до 29 квітня. У цей день поступив наказ розбирати гармати, рухомі частини (засуви) викидати, мірники побити. Одержали сухий провіянт: хліб, консерви, цигарки та польову флягу вина. Наступного дня вранці після сніданку повели нас у сторону штабу, де вже чекали вантажівки з білими прапорцями. Поїхали у Шверін здаватись американцям.

Ще нам не вистачало «посмакувати» полону

Дорога була забита автомобілями. Всі військові частини з Мекленбурзької низини їхали здаватись у полон до Шверіна. Під вечір добралися до околиці міста. Побачили страшну картину: все навкруги горіло, дим від палених автомобільних шин закривав усе. Важко було дихати. Це нагадувало, до деякої міри, татарський табір, про що знали з книжок. Таким способом грілися люди, бо квітневі і травневі ночі — холодні.

Машини з полоненими по черзі під'їжджали до американських постів. Усі виходили з авт, постові перевіряли наявність зброї, показували куди йти далі. Так сталося, що коли ми наблизилися до контрольного пункту, наша машина в колоні з летовища була останньою. Нас затримали і висадили, а всі передні машини поїхали далі. Так ми залишилися без своєї частини та ще і без нашого офіцера, який уже розпрощався з нами і у цивільному одязі подався до Кельна, а далі — додому. Не знаю, чи йому це вдалося. Дай Боже щоб поталанило, бо був доброю людиною.

Тільки ввечері ми попали в американський табір полонених. Блукали, шукаючи між лежачими людьми вільного на землі місця. Поки знайшли його, довелось істотно відійти від КП. Коли розвиднілося, побачили, що знаходимося на засіяному озиминою і вщент витоптаному полі. Ми влаштувалися на пагорбі, тому було добре видно, що діється в таборі. Після тижневого перебування тут побачили якийсь рух полонених. Людей машинами кудись везли. Пішли виясняти ситуацію. Натрапили на латвійців із латиської дивізії і від них дізналися, що американське командування переводить полонених в інший табір.

Оскільки ми залишилися зовсім самі, вирішили до когось примкнути. Я пішов у розвідку. Довго блукав серед лежачих, сидячих полонених, аж нарешті побачив сині мундири, такі, які мали летунські частини. Підійшов до старшого офіцера, відрапортував, хто я такий і з чим звертаюся. Він обговорив ситуацію з групою офіцерів і, після деяких уточнень і пояснень, згодився взяти нас зі собою.

Швидко підійшла їхня черга евакуюватися. Ми посідали в їхні машини. Було тісно, але поїхали. Їли те, що нам видали, а воно тануло як сніг на сонці. Невідомо, скільки кілометрів проїхали за 3-4 дні. На дорогах були дуже великі «корки». Їхали тільки вдень. У першу чергу пропускали англійський та американський транспорт. Так доїхали до англійської зони. Зупинились у лісі на березі озера. Місцевість ця називалася Зеелянд. Ми вже мали деякий досвід бурлак, тому відразу розпочали будувати землянки. З гілок зробили дах, обложили ними стіни і підлогу. Дощ нас уже не мочив і тепліше було спати.

Ще в попередньому таборі захворів мій львівський колега Орест К. Тут з машини ми вже його зняли на руках. Ніякої медичної допомоги не було. Я пішов до старшого офіцера частини, до якої ми примкнули, просити ліки. Навіть не знав які, але найголовніше від температури, бо хлопець маячив. Він дав мені якихось з похідної аптечки і пояснив, що необхідно розчинити їх у воді та давати пити.

Прийшла ще й інша біда — страшний голод. Усі видані нам продукти давно закінчилися. З дерев позривали всі бруньки і молоді листочки. Все це варили, правда, без соли. З'їли весь квасок, який вдалося знайти, а потім і траву. Серед німців кинулася дизентерія, а ми як здоровіші копали їм могили.

Одного разу прийшов до нас німець з'ясувати, хто знає російську мову. Він хотів її вивчити, бо сам був зі Щеціна і збирався додому, а там була совєтська зона окупації. Ще раніше у дорозі до нас приєдналися два хлопці: росіянин та білорус. Росіянин зголосився, що знає російську мову, але не знає німецької. Тому ми вдвох, з дозволу офіцера частини, пішли з німцем. Він привів нас до англійського тимчасового табору, де був харчовий блок. Ось тоді трохи «зажили». Гірше те, що зі собою не можна було нічого виносити. Раз випросив у німця хліба для хворого, показав його англійцеві на КП і він мене пропустив. Єдине, що можна було взяти зі собою, — це сіль з-під оселедців. Ми її сипали в штанини. У таборі за нею вже стояла черга німців, що очікували нашого повернення. Сіль видавали зернятками, її