Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

Усе трапилося надто швидко. Ось він кидає погляд на смартфон. Тоді тремтливими пальцями розблоковує і набирає номер «102». Я чую гудки, а тоді: «Служба поліції Тлумацького району. Що у вас трапилося?»

Я миттєво замахнувся кілком, що його тримав у руці. Металевий стержень, який ще півгодини тому стирчав увіткнутий в землю, зараз зіткнувся з чолом мого друга. Марко заточився назад. Ноги йому підкосило, але він спромігся встояти.

Телефон вислизнув з руки й упав у мокру траву. Я чув натренований холодний жіночий голос: «Алло… Алло…»

Я замахнувся ще раз і поцілив трохи вище. Марко заверещав. Ноги йому підігнулися й він опустився навколішки.

— Тьоомо… — захрипів він.

Червоні патьоки заливали його обличчя — очі, вилиці. Стікаючи з носа, кров потрапляла до роззявленого рота. З кожним видихом він знесилювався.

І я вдарив утретє, вклавши усю силу. Під кілком щось хруснуло й Марко завалився на землю.

Кров залила все його обличчя й шию. Одне око залишалося розплющеним. Я присів навпочіпки і схопив його за руку.

— Мені так шкода… — прошипів я крізь сльози. — Я не хотів тебе убивати.

Марко кліпнув, його погляд застиг десь на пожовклій кроні дерева, що вмирало. Груди опустилися, пальці розслабилися. Вранішнє сонце пробивалося крізь мертве листя й лягало блідими золотими плямами на нас. Я плакав, а Марко лежав непорушно. Він був мертвим.

Івано-Франківськ, наші дні

Наталя завмерла на своєму табуреті з блідим обличчям. Я перестав говорити і кинув на неї холодний погляд. Жилка на її скроні пульсувала, істеричне дихання здіймало й опускало її груди під блузкою з такою швидкістю, наче всередині неї працював насос.

— Маєте ще запитання? — спокійно поцікавився я в журналістки.

У відповідь вона відчайдушно захитала головою й вп'ялася пальцями в краєчок спідниці. Її паралізувало. Саме так іноді трапляється у критичних ситуаціях — ти просто не можеш поворухнутися. Страх одягає на тебе міцні кайдани й обвивається довкола тіла залізним ланцюгом. Усе, на що ти спроможний, — лише дихати.

Вона точно не була готовою до такого фіналу — слідство визнало винним Павла.

«Я зробив усе, аби він заплатив за те, що трапилося з Лідою»

— Гадаю, вам цікаво, як я викрутився?

Липень 2016 року

Мій план зійшов нанівець. Марко мав залишитися живим, а вбивця — невідомим. Але життя надто непередбачуване. Тому мені довелося використати запасний варіант.

Тіла Марка та Святослава я закопав у могилах. Ще живого, але смертельно пораненого Павла я заздалегідь надійно заховав у кущах неподалік цвинтаря. Його рани були ще свіжими, тому я легко зумів переконати слідство, що вбив його, обороняючись. Про загадкову темну постать я збрехав. Як і багато про що іншого.

Коли ми з Гудом залишилися наодинці, я виліз із викопаної ями й замахнувся лопатою. Проте сил після поховання Влада та викопування порожньої могили Святослава бракувало, тому удар виявився заслабким. Павло зреагував не відразу, але йому вистачило часу й маневру для удару у відповідь. Ми трохи побилися, а тоді я таки його пришпилив до землі. Гострий край лопати розрізав йому частину черепа. Він помирав у кущах. Він помирав довго. Думаю, коли ми з Марком повернулися на цвинтар, він ще доживав у муках свої останні хвилини.

Щодо Влада, то там було все просто — коли я зайшов до намету останнім, Влад дійсно спав. Кількість випитої за вечір горілки забезпечила йому міцний сон. Я дістав з кишені складаного мисливського ножа й зробив так, щоб він більше не прокинувся. Накрив тіло спальником і покинув у тиші порожнього намету. Мій ніж досі десь плаває у швидкоплинних водах Дністра. Більше Влад нікому не зашкодить своїми тупими жартами. Він хотів загинути героєм. Я зробив так, що помер він п'яним нікчемою.

Святослава я прибрав першим. Він був просто жертвою обставин. До трагедії Ліди він мав невеличкий стосунок — просто стояв поряд, але мені потрібен був зниклий безвісти цап-відбувайло.

Тож коли всі порозходилися спати, я побіг уздовж берега. Коли знайшов рудого в човні на річці, гукнув його і попросив пристати до берега. Той слухняно розвернув човен й потрапив до смертельної пастки.

Буревію, звісно, я не передбачив, але дерево підпиляв того дня, коли прибув для підготовки декорацій. Я планував допиляти його за слушної нагоди, щоб перекрити дорогу і, можливо, налякати хлопців. Проте природа впоралася краще за мене. Падіння видалося настільки ефектним, що я був у цілковитому захваті. Того ж дня викопав наші могили — це було нелегко, проте воно того вартувало. А переконати хлопців дорогою змінити маршрут виявилося справою техніки — у таких суперечках зазвичай потім ніхто й не згадає, чиє слово було останнім.

Івано-Франківськ, наші дні

— Навіщо? — прошепотіла Наталя. — Навіщо ви їх убили?

Це були перші слова, які вона зуміла витиснути з себе. Губи тремтіли, як осикове листя, а з куточків очей текли сльози.

— А хіба не зрозуміло? — здивовано сказав я. — Якби не ті покидьки, я мав би нормальне життя! Ліда не заслуговувала того, що ми з нею зробили…

— Але хіба на ваших руках немає її крові? — Наталин голос звучав трагічно, ніби вона от-от зайдеться нестримним плачем.

Я голосно втягнув повітря й заплющив очі. Вона була права.

— Я хотів, щоб помста очистила мене…

— І як? Вдалося? — дівчина поволі опановувала себе. Було помітно, що страх відступає.

Я заперечно похитав головою і не стримав сліз.

— А тепер, — вона підвелася з табуретки і, тримаючи газету в руках, виструнчилась переді мною. — Скажіть, ви жалкуєте?

— Так, — ледве чутно відповів я. — Не відчуваю полегшення. Усе стало ще гірше. Я думав, що як поквитаюся — вона мені пробачить і відпустить. Але це не спрацювало… — я ридав. — Думав, як зізнаюся комусь, полегшає…

Я затулив лице руками.

— Останнє питання… — не вгавала Наталя. — Ви любили Ліду?

Я підвів очі. Мій погляд, сповнений скорботи й відчаю, викликав у Наталі ледь вловиме тремтіння. Я дивився на неї пронизливо, уважно. Хотів запам'ятати кожну дрібничку, адже це янгол, який прийшов звільнити мене від таємниці. Русяве блискуче волосся, що розвівається від вітру, глибокі прозорі очі, пухкенькі рожеві вуста… Мені здалося, що я її знаю