Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова
Ліда розридалася, щойно ми відійшли на безпечну відстань. Так раптово, що ми з Марком розгубилися.
«Ти чого?» — спитав Марко й обережно поклав руку їй на плече.
«Нічого…» — відповіла вона, змахуючи блискучі сльози з очей.
Коли ми з нею залишися удвох під під'їздом, де вона мешкала (Марко побіг додому швидше, бо поспішав до репетитора), я спитав у неї ще раз. Спитав те, що мене цікавило найбільше, — що трапилося у таборі «Зіронька»? І я отримав відповідь.
«Обіцяй нікому не розповідати, Артеме»
«Обіцяю! Я мовчатиму, як могила…»
Тоді вона мене поцілувала. Один-єдиний раз за життя — по-дружньому, у щоку. Але я ще довго не міг приборкати свої почуття — шкіра палала вогнем, а серце рвалося з грудей. Мені хотілося, аби вона поцілувала мене у губи, але коли я прийшов до тями, Ліда вже зникла у темряві свого під'їзду.
Липень 2016 року
Павло лежав нерухомо. Очі міцно заплющені, вуста ледь-ледь розтулені і жодної ознаки дихання. Світло мого ліхтарика вихопило жахливу картину — у лобній частині його голови з'явилася велика рана. На місці, де ще хвилину тому росло коротке каштанове волосся, розповзалася плоть. Рубінова кров заливала майже усю праву частину його лиця й збиралася у калюжу під головою.
Я позадкував. Раптом біля ями, в якій я стояв, пролетіла тінь. Так швидко, що я ніяк не міг розгледіти, хто це. Аж тут я відчув гострий біль у потилиці. Вмить ноги стали ватяними, ніби зникли кістки й суглоби, світ почав закручувати швидкий танок перед моїми очима. Мене нудило.
Спробував обернутися і побачив худорлявого чоловіка з великою палицею в руках. Він височів над розритою могилою і, як мені здалося, посміхався. Ні, обличчя я не бачив, тільки темні контури й заляпані болотом білі кросівки. А тоді просвистів ще один мах у повітрі.
Я впав.
Івано-Франківськ, наші дні
— То хто ж це був? — захоплена моєю історією, Наталя аж тремтіла.
Я поволі захитав головою і спокійно відповів:
— Ще не час відкривати карти. Коли я прийшов до тями, на кладовищі вже нікого не було.
— А що Павло?
— Не наважувався перевірити, — відповів я, стенаючи плечима.
Наталя щось занотувала у блокноті, що лежав на її колінах, тоді на деякий час поринула у роздуми. Я ж терпляче чекав наступного питання.
— Гаразд, — нарешті видала журналістка. —А визначмо одну цікаву деталь…
Я мовчав. Дівчина ставала дуже привабливою, коли зосереджувалась. Чітко підведені брови насуплювалися, а від кутиків мигдалевидних очей збігала павутинка зморшок. Доки питання зароджувалося в її голові, вона встигла кілька разів прибрати неслухняне хвилясте волосся за вухо.
Я відвів погляд від дівчини й почав ловити очима сонячних зайчиків, які відстрибували від сріблястої кулькової ручки в її долоні. Аж тоді Наталя нарешті спитала мене:
— Ліду справді поховали на тому кладовищі?
Я ствердно кивнув, далі спостерігаючи за відблисками на стіні.
— Хто знав про це?
— Гмм… — замислено протягнув я. — Про це писали в газетах, думаю, і показували у програмі новин на місцевому телебаченні. Як виявилося, Ліда там народилася й прожила значний час аж до старших класів. Там у неї залишилися близькі родичі.
— То як так трапилося, що ви всі поїхали відпочивати саме в те село, де була похована Ліда, і ніхто з вас не згадав про цю інформацію? — я чув у її голосі суміш недовіри і докору.
— Не в те саме село, — уточнив я. — Петрів межував із селищем Сокирчин, і кладовище належало якраз до того місця.
— Тоді сформулюю інакше — чому вас не насторожив той факт, що ви їдете рибалити на околицях сусіднього села, поруч із місцем поховання Ліди?
— Не знаю. Людський мозок — велика таємниця, — сказав я.
— Така відповідь мене не влаштовує, — рішуче повідомила вона мені.
— О'кей, — здався. — Думаю, про це знав Марко, адже він, як ми згадували раніше, був найближчим до Ліди серед однокласників. Ну й ще Гуд міг знати, бо та трагедія мала неабиякий вплив на його подальше життя.
— А ви?
— Що я? — наче не розуміючи питання, уточнив.
— Ви знали?
— Якщо й знав, то тоді не пам'ятав.
— А Святослав? Вам відомо, чи він володів цією інформацією? — не вгавала Наталя.
— Не знаю, — відмахнувся я, відчуваючи роздратування. — Досить.
Тоді вона виголосила слова, які нарешті вивели мене з рівноваги:
— А ще… — журналістка ретельно підбирала слова. — Ваша реакція на смерть друзів неприродна. Я б на вашому місці точно б ридала і намагалася утекти…
— Ви не були на моєму місці! — розлючено прогарчав я. — Коли будете, тоді й перевірите, що природно, а що ні!
Я вже хотів виставити її за двері, але Наталя винувато підняла руки й ніяково всміхнулася:
— Пробачте.
Липень 2016 року
Коли я прийшов до тями після потужного удару в голову, то не відразу зумів зорієнтуватися. Після падіння я приземлився обличчям на дно ями, в якій стояв. Пощастило, що саме в тій ділянці ґрунт виявився м'яким. Якби я впав на десять сантиметрів ліворуч — мій череп зустрівся б із камінням.
Пововтузившись у болоті кілька хвилин, я таки зіп'явся на ноги й видерся з могили. Небо над головою досі було чорним та густим, а Павло, як і раніше, лежав нерухомий та залитий власною кров'ю.
— Гуд? — прошепотів я, не наважуючись торкнутися його.
У відповідь — тиша. Здається, Паша не дихав…
Перевівши подих, я покинув пораненого (мертвого?) друга й вирішив повернутися до табору. Потрібно було знайти Марка й ушиватися звідси. Я кинув останній погляд на кладовище й здригнувся — хтось стояв на шляху, що вів до могили Ліди. Чорна тінь завмерла просто посеред стежки, метрів за десять від мене. Усе, що зумів розгледіти крізь темряву, до якої мої очі вже звикли, — це здійняту догори руку з довгою
