Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

— Чого вам треба, діти? — крекнула старенька жіночка в зелено-коричневому халаті з потертого оксамиту.

— Ми… — почав, затинаючись Влад. — Ми…

— Ми на похорон прийшли, — закінчив я. — До однокласниці.

— А… — протягнула жінка й сумно опустила погляд на ноги. — Вони поїхали ховати її в селі, біля покійної бабусі… — жінка не змогла стримати сліз і заридала. — Бідна Лідочка…

Липень 2016 року

Я продовжував сидіти на березі, збираючи докупи думки. Перебираючи в голові усі сценарії завершення цієї жахливої історії, я обрав другий варіант дій — знайти вбивцю й розібратися з ним по-своєму. І не важливо, ким він виявиться — Святославом, Марком чи кимось із мстивих родичів Ліди. Я ще мав надію на те, що помилився. Може, Гуд живий? Можливо, я все наплутав і перебільшив силу його поранення? А може, це все мені лише сниться?

«Боже, як я міг покинути друга?!»

І тут я почув, чи, радше відчув спиною, як позаду зашаруділи чиїсь кроки. Шкірою пробігли дрижаки й волосся на потилиці стало дибки. Я скочив на рівні ноги та стрімко розвернувся.

— Хто це?! — крикнув, вдивляючись у темряву. Ліхтарика я зняв і зараз він лежав вимкнутим у мене під ногами. — Я озброєний! — збрехав.

— Це я, — почув у відповідь й упізнав Марка.

— Ти де був?! — гаркнув я на нього.

Тим часом Марко наблизився і зупинився просто переді мною. З вигляду він був спокійним, але добряче втомленим.

— Думав покликати на допомогу.

— І як? — поцікавився я, чомусь дратуючись. — Покликав?

— Клята буря наробила лиха, — з помітним розчаруванням відповів він. — Ні пройти, ні проїхати до села. Оту дорогу, — він показав рукою в бік путівця, — зруйновано. Там розлився потічок, метрів на триста звідси. Води по шию, ще й болото…

І тоді я зауважив свіжий бруд на його одязі та патьоки води, що збиралися у калюжу під його ногами.

— Де Гуд? — раптом він помітив відсутність нашого товариша.

— Гуд…

Я затнувся. Не міг змиритися з думкою, що вже два друга, з якими ми приїхали просто відпочити на риболовлі, мертві. Мій внутрішній голос верещав: «Звалюй звідси, доки сам живий!».

— На кладовищі, — зрештою вичавив я з себе.

— Сам? — Марко підвищив голос.

— Він поранений… — розгублено повідомив я. — Ні. Павло загинув.

— Господи… — застогнав Марко.

Він опустився навколішки на каремат і обхопив голову руками.

— Досить… досить, — ніби крізь сон, продовжував він стогнати.

— На нас напали, — продовжив я. — Не бачив, хто, бо стояв по груди у могилі…

— Я ж вам казав! — Марко смикнув головою догори.

Мені здалося, що під його очима зблиснули сльози, аж тут він знову опустив погляд униз і сказав спокійніше:

— Не треба було йти на кладовище.

— Так, погоджуюсь, — винувато відповів я. — Але ж дорогу й так залило водою.

— Ми про це не знали! Лишилися б у таборі до світанку, а там би знайшли шлях до порятунку!

У його словах справді вчувався здоровий глузд. Але час не повернеш назад. Усім властиво іноді помилятися. До болю шкода, що наша помилка коштувала, щонайменше, одного життя.

— Нам і приїжджати сюди не варто було, — додав я. — Але минулого не зміниш.

— А ти в курсі, що дерево підпиляли навмисне? — несподівано змінив він тему.

— Щ-що? — затинаючись, перепитав я.

— Дерево, яке нахер розтрощило моє авто, під-пи-ля-ли, — сказав він по складах, щоб я зрозумів.

Я ошелешено витріщив очі, але мовчав.

— Я обійшов табір вздовж та впоперек, доки чекав на вас. Дерево підпиляне до половини десь, рівно на стільки, щоб воно впало не одразу. Тьомо, це все кимось ретельно сплановано, — він перейшов на шепіт, вочевидь, побоюючись підслуховування. — Нас сюди заманили. І ми, твою ж мати, здохнемо по черзі.

— На все має бути пояснення… — вичавив я з себе, аналізуючи почуту інформацію.

— Ми наче у якомусь фільмі жахів.

Я кивнув.

— Тільки ми у довбаній реальності, — продовжував він. — І ми в небезпеці.

І тут Марко, наче за якусь мить переродившись, звівся на рівні ноги, випростав спину, поправив одяг і твердо сказав:

— Тепер буде по-моєму.

Я мовчки кивнув. А він продовжив:

— Збираємо все, що згодиться за зброю. Є ідеї? — Марко поклав руку на моє плече, і раптом увесь тягар відповідальності навис наді мною, наче віко домовини.

— Е-е-е… — протягнув я непевно, перебираючи можливі варіанти озброєння нашвидкуруч. — Може, кілки від намету?

— А ти розумник! — він гепнув мене по-батьківському і побіг виколупувати із землі загострені металеві кілки.

Наш табір було зруйновано дощенту, наче берегом пролетіла не просто літня буря, а потужний смерч. Усе повалене, похилене й вимащене болотом. Здавалося, що той приємний день на березі біля вогнища був ціле життя тому. Я не міг пригадати смаку шашлика. З думкою про їжу шлунок скрутило у вузол.

За кілька хвилин ми були готові вирушати. Я закинув у невеликий наплічник, який належав покійному Владу, пляшку мінералки та кілька знайдених солодких батончиків. Дещо, поки Марко не бачив, я з'їв, бо несила було терпіти голод. Марко ж понишпорив у бардачку свого автомобіля й відшукав запасні батарейки до ліхтарика. Це теж помістилося у наплічник, про всяк випадок. Складалося враження, що ми збираємося на війну — до наплічників збиралися документи, припаси й мотлох, який здавався корисним. А ще я не міг позбутися відчуття, що сюди ми більше не повернемося…

Літо 1999 року

Після похорону Ліди ми перестали бачитися зовсім. Навіть не телефонували один одному, аби поцікавитися справами. Це тривало аж до початку навчального року у вересні. Ота остання вилазка назовні допомогла нам усвідомити — ми вбили Ліду. І це розуміння принесло страх та пекучий сором.

Не знаю, як інші хлопці, а я не міг дивитися людям в очі. Мені було так важко на душі, що, здавалося, я не зможу більше вільно дихати, не зможу жити з цим. Я й не зміг. Усе життя мене переслідували нічні жахіття, обличчя Ліди бачив у кожній зустрічній дівчині. Тому я так і не одружився.