Дівчина, яку ми вбили - Поліна Кулакова

Я ледве стримався, аби не закричати. Миттю відвів погляд й уже був готовим до втечі, як раптом моя нога наступила на щось м'яке. Я глянув униз і простягнув руку, щоб виплутатися. За мить намацав тонку синтетичну тканину, яка шурхотіла, мов сухий папір. На дотик це був ніби якийсь шматок тюлі, або ж святкової скатертини у чорних плямах болота, ще й, здається, місцями пропалений. Я підніс тканину ближче до очей та придивився уважніше. Тканина була світло-блакитною.

— Господи, — відсахнувся я.

З огидою й страхом я кинув подалі знахідку, адже це була дівоча сукня, яка вельми нагадувала ту, в котрій загинула Ліда. Я побіг звідти, цього разу не озираючись. А за кілька хвилин, засапаний, наляканий та до біса втомлений, зупинився посеред нашого порожнього табору.

Осінь 1999 року

Після того злого жарту, котрий витворив Влад із батьками Ліди, я ще до наступного дня не міг до кінця усвідомити, що справді там трапилося. Пам'ятаю, як злетів з мокрого дерева та втік додому, а десь за годину Влад зателефонував мені на домашній. Я зачинився у своїй кімнаті й намагався зосередитися на пригодницькому романі Купера, коли в двері постукала мати й покликала мене до телефону.

На той час ми всі були під домашнім арештом, але все ж вдавалися до певних хитрощів — ми з Владом записалися у секцію з волейболу й тусувалися якраз у той час, коли там проходили тренування. Прогулювали ми не всі заняття. Ходили через раз, «годуючи» фізрука байками про заняття в клубі юних шахістів. Там дійсно збори відбувалися у той самий час.

— Тьомо, чуєш… — по той бік слухавки чувся надломлений нервовим збудженням Владів голос. — Біля тебе нікого нема?

— Нема, — підтвердив я, про всяк випадок озирнувшись довкола. — Мама на кухні, батя дивиться телевізор…

— Це добре, — прохрипів Влад.

— Ти щось хотів? — спокійно поцікавився я.

Влад кілька секунд мовчав. Крізь пластмасову слухавку я чув його дихання. Воно було швидким та нерівним, наче він щойно пробіг стометрівку на швидкість. Я уявляв, як він крадькома дістався телефонного апарату й стоїть, розвернутий до стіни, наче таємний агент, щоразу озираючись.

Я ж почувався відносно спокійно. Темно-зелений кнопковий телефон був у нас в коридорі, між кухнею та вітальнею на невеличкому журнальному столику. Поруч стояло продавлене від часу м'яке крісло, в якому було зручно вести телефонні розмови. Я сидів, відкинувшись на спину й нервово намотував спіральки телефонного дроту на вказівний палець. Мої очі бігали туди-сюди стіною, вивчаючи геометричний візерунок шпалер.

— Тьомо, нікому не кажи, — прошепотів Влад у слухавку.

— Про що? — я розумів суть його прохання, але для чогось вирішив уточнити.

— Про жарт, — він нервував. — Про каштан.

— О'кей, — погодився я.

Я був радий мовчати. І я був би дуже щасливим, якби тих підглядань узагалі не траплялося ніколи. Добре, що ми були в тому віці, коли все швидко стиралося з пам'яті, змінюючись новими спогадами й емоціями. Проте мене таки мучило одне питання…

— Владе, — почав я.

— Що?

— А де ти взяв оту річ? — спитав, дотримуючись секретності.

— Блакитну? — ледь чутно прошепотів Влад.

На знак згоди я промовчав. Зачекав кілька секунд, а тоді почув по той бік телефонного зв'язку голос товариша:

— Купив… На ринку їх багато продається.

— А гроші де взяв? — не вгавав я.

— Стягнув із «заначки» баті.

— Мені вже час, — раптом повідомив я. — Бувай.

— Побачимось у школі…

Я поставив слухавку раніше, ніж він устиг сказати «бувай» мені у відповідь. Того вечора я зробив для себе вибір — проводити вільні вечори за волейболом.

Івано-Франківськ, наші дні

— Цікаво, а де можна купити таку сукню у наш час? Як гадаєте?

Допитлива стажерка все сипала питаннями. З кожним наступним я дратувався, але поспіхом нагадував собі, що все йде за планом — моїм планом. Насправді я міг навішати їй на вуха кілограми локшини й вона навряд чи колись зуміла б упіймати мене на брехні. Але цього разу я хочу нарешті розповісти правду. Досить тримати все у собі, тягар таємниці настільки важкий, що, здавалося, затягує мене з кожним новим днем усе глибше й глибше, доки я не опинюся на дні найглибшої прірви, у котру тільки може впасти людина — в метафізичному розумінні, звісно.

Після закриття справи в суді я мав би відчувати полегкість. І справді, перші тижні мені було спокійно, як ніколи. Мертві — поховані, живі продовжують свій шлях. Проте щось було не так. За місяць після закриття судового процесу мені почали снитися жахіття, а за півроку я вже не міг змусити себе вийти на вулицю. Перед тим, як ув'язнити себе в цих чотирьох стінах, я не міг спокійно сходити в магазин чи на звичайну прогулянку. Мені постійно ввижалися обличчя, які я бачити не міг, вчувалися голоси, коли довкола стояла лунка тиша, відчувалися доторки, коли мене торкався лише прохолодний вітер…

— На той час, коли Ліді купили сукню, то був дуже популярний фасон, — почав я шукати відповідь на поставлене питання. — Гадаю, «відкопати» таку річ можна було б на барахолці чи в секонд-генді.

— А й справді, — погодилась Наталя. — Я й забула, що на нашому «п'яному базарі» можна знайти все, що завгодно. Не зараз, звісно. Його майже весь розігнали вже.

Я мовчки погодився. На тому ринку барахла, який люди називали «п'яним базаром», можна було купити геть усе — починаючи від підшипників для старих та нових велосипедів, закінчуючи уживаною весільною сукнею та маленьким цуценям. Свого часу, в дев'яності роки, коли прибутки батьків не давали змоги купувати одяг в універмазі чи на новому речовому ринку, ми завжди одягалися саме на «п'янці». Темно-сині кеди «на корках» для футболу, куплені там за дві гривні, здається, я проносив цілісіньку вічність.

— Знаєте, тепер я починаю розуміти, чому ви приховали від слідства Ліду, — несподівано сказала Наталя. — Гадаю, розслідування тривало б досі, якби були відомі ці деталі. Вам би просто не дали спокійно жити…

З мого погляду вона зрозуміла, що влучила у ціль. Тепер я бачив в її очах якийсь вогник. Що це було? Цікавість? Жага до сенсації й