Важка весна - Борис Пахор

І поволі пішов до зупинки метро.

У вагоні була тиснява. Він почувався втомленим, бо до полудня простояв на ногах, тоді як зазвичай цілими днями відлежувався. Але, незважаючи на це, йому було приємно відчувати таку тісну пов’язаність із людьми. Всі вони кудись поспішали у справах; і це були інші люди, аніж ті на блошиному ринку. І він розумів, що потроху забуває те поле. Немов воно його зовсім не стосується. Це справді гарна властивість — повністю забувати. І він пригадав інше дополудня, коли із отією жінкою й дитиною йшов фотографуватися, і фотограф не хотів відсунути літака. Це також відбувалося немов не з ним. Ця здатність знеособитися була напевно теж родом звідти, а ця своєрідна свобода, що день за днем витісняла минулі події, тієї миті не здалася йому неприємною. Втома, яка робила важкими його ступні і коліна, давала відчуття легкої апатії, а тому він був вдячний натовпу, що полонив його. Метро мчало і торохкотіло нескінченними тунелями. Коли двері на зупинках відчинялися, люд вихлюпувався спочатку назовні, а потім з перону вливався всередину. Інколи під час їзди лунав гудок; ось як тепер на станції Шато Руж. Він поправив згорток за пазухою, аби той не ковзнув на підлогу, і сказав собі: яка прекрасна назва зупинки для підземної залізниці. Червоний замок. Прекрасна назва. І замок гарний, якщо справді червоний, а мав би бути, якщо вже його так назвали. Темно-червоний серед зелені. Мов Мірамар, коли захід сонця осяває його рожевим промінням, і здається, ніби його залили червоним вином. Звісно, тоді й море червоне, не лише замок. І виноградники, що терасами здіймаються схилом догори. Він би із задоволенням проїхав отак поїздом повз Мірамар і подивився на овальну синю затоку під стінами замку, човни на прозорій воді, просторі різнобарвні сонячні тенти перед рестораном, пароплав, з якого пляжники виходять на дерев’яний причал. Червона фортеця. Може, вона там, нагорі, зовсім не червона. Але коли твою подорож під землею супроводжують такі назви, то здається, що ти мандруєш чарівним світом, який є таким, як ти захочеш, як ти собі уявляєш це місто над собою.

Метро мчало крізь тунель. Раптом його осяяло світло нової станції, і він почувався, мов підводник, який час від часу запалює ліхтар. Якби ж то він не був таким кволим, оце б присісти десь у куточку. Хоча б на підлогу. Те, що він поїхав виставляти перед паризьким натовпом свої чоботи, було великою дурницею; тепер вони з Арлеттою квити. Її провина, що проміняла його на солдатський клуб, нічим не більша, ніж його, що поніс продавати взуття своїх катів. Хтозна, що вона робить зараз? У всякому разі, тепер би він відповідав їй приязно. Немов за півдня, проведеного на тому полі, він став мудрішим і не таким суворим, бо усвідомив, що від колишнього світу потрібно потроху відділятися. Раніше чи пізніше, але треба. Так само, як і дитина мусить відділитися від материнської утроби, і нічого тут не вдієш. І це краще, вона ще навіть не уявляє страхіть тієї атмосфери; адже це не товар для експорту. І при цій думці йому захотілося опинитися в своїй кімнаті, щоб якнайшвидше побачити її.

На станції Барбес-Рошешуа він вийшов, щоб перейти на іншу лінію до Етуаль. Майже півгодини їзди, якщо не більше. Пасажирів у новому поїзді стало трохи менше, він сидів, поклавши згорток з черевиками коло себе. Він ще геть ні на що не здатен. Випростав ноги, і здавалося, що вони ватні. Але добре було ось так сидіти, а залізний потяг щоб ніс його невідь-куди. При такій знесиленій втомі, мабуть, і смерть легка; адже сухі, вкрай зневоднені тіла на сінниках вмирали завжди тихо. А зараз це відчуття здавалося м’яким і заколисливим благом, що триватиме вічно. Пігаль. Може, було б найкраще, якби людина могла жити тут, на Монмартрі. Сховатися в тісних вуличках за монмартрівськими вітринами, у іронічних барвах Тулуз-Лотрека і, може, зустріти котрусь із його жінок. В еротиці, насиченій столітніми спогадами і долями, людина швидше відшукала б ґрунт, щоб сховати своє оголене коріння. Навіщо, приміром, згадувати домівку і прагнути вернутися, коли там уже не залишилося нікого, кому б він міг звіритися про свої відвідини пекла? Мії вже немає. Тому сучасний Одіссей не марить Ітакою. Байдуже йому, де він пристане до берега. І, швидше за все, у нього не буде свого Гомера. Бо Гомер двадцятого століття мав би бути водночас і Гойєю, і Босхом, і Пікассо, і ця нескінченна історія мала бути виражена водночас у словах, малярстві та музиці. І навіть такий майстер не зміг би пояснити людству, що з ним сталося. Зупинка Кліши. Ет, облиш це; з Арлеттою він залюбки опинився б на Монмартрі. Вона б осяяла все довкола себе особливим сяйвом. І тут, під площею Пігаль, він не має права дорікати їй за танці. Її легковажність набула особливого чару в Мулен Ружі. Хіба не заради неї ти сюди приїхав? Чого приховувати? Станція Курсель. Дивовижно, як плине час, коли тебе полонить хвиля приємних думок, ось-ось уже буде Етуаль. Врешті, коли вона гризла стручок квасолі, він хотів її поцілувати. Але тієї миті подивованість була більшою за це бажання, отож він навіть не міг його усвідомити. Взагалі-то таке бувало й раніше, — ось тоді, коли вона стала навшпиньки між відчиненими дверцятами шафи й шукала флакончик. Струнке тіло було прямо перед його обличчям, і її білий халатик торкався його щік. Станція Етуаль. Тріумфальна арка. Хто знає, як би вона поводилася, якби я спробував її поцілувати? Звісно, не так відразу і без підготовки. Мабуть, вона б сильно не пручалася, тільки б потім щось у своєму стилі зауважила. А може, вона була б ніжною, хто знає. Але до чого всі оці міркування? У всякому разі, те, що її рука так міцно його стискала, — добрий знак. Якби ж тільки він міг покласти долоні на її стан... Може, тоді б увесь світ довкола змінився б, і він наче тримав би в руках посудину з соком життя, який йому пропонує природа. Так, для початку