Одне без одного - Анна Чмутова

Зосередитися на думках Віра може тільки після кави. Пляшка вина в ній зараз не налаштована на роздуми. Але й залишити все без ретельного обдумування Гаєвська не може.

Знову дивиться на вміст сумки. Гаманець, ключі від квартири, її власний телефон, документи — все залишилося. Віра перебирає серветки, пластир й інші дрібниці, що теж вміщалися в обмеженому просторі галантерейного виробу. Нічого не зникло.

А значить, варіантів у обмаль. Або її хотіли банально налякати, або шукали те, чого не було з нею. Останній варіант — найгірший. Він не гарантує того, що за пару днів хтось не збереться знову залізти до її квартири чи зупинити її у дворі власної багатоповерхівки.

Віра знімає окуляри й тре обличчя. Це підвищує її концентрацію.

Той масивний чоловік менше за все схожий на крадія. Зазвичай ті намагаються бути непомітними, а цей — брила. Люди не вдаряються в злочини через зовнішність, але все ж нею користуються. Значить, він не хотів нічого красти. Значить, це натяк?..

Гаєвська вже збирається згорнути все назад до сумки, як розуміє, що її все ж обікрали. У цій червоній сумці вона завжди носила з собою флешку. Так, у часи хмарних сховищ їй вона й дарма не потрібна була. Але іноді клієнтам простіше було закинути якісь документи їй на флешку, ніж розбиратися зі сховищем. І зараз цієї флешки немає.

Навряд чи хтось цілеспрямовано шукав паспортні дані Анфіси Георгіївни, милої бабусі, яка вирішила розлучитися зі своїм дідом через сорок років шлюбу. Інших документів на флешці не було. Значить, шукали інформацію. Віра, аби підтвердити свою теорію, обшукала всю квартиру — точно ніде не завалялася флешка. Вона була тільки в сумці.

— Трясця, а якщо вона просто випала на вулиці?

Гаєвська не встигає нічого обдумати, як уже влізає в джинси й застібає на собі пуховик. Треба оглянути місце.

Страх захоплює Віру, коли вона вже виходить на вулицю й вдихає морозне повітря. Повторює собі, що ніхто не буде її чекати стільки часу за кутом. Розумом Гаєвська все й приймає — здорова аргументація завжди була її сильною рисою. А те, що її організм не встиг оговтатися від стресу за пару годин, — нормальна реакція.

Флешку Віра не знаходить. Доріжка вся затоптана чужими слідами, але навряд чи хтось підібрав би з землі маленький чорний носій інформації. Кому він зараз потрібний? Та і як його побачити в темряві ночі, коли ліхтарі ледве дістають до цього клаптика двору?

Дівчина пальцем розгортає сніг, аби запевнитися: жодних флешок тут немає, їх ніхто не вбив у кучугури чоботами. Зупиняється тільки тоді, коли не відчуває пальців від холоду.

Вимикає ліхтарик на телефоні й повільно йде до свого під’їзду. А що, як її мандарини — це теж частина акції? Хоча який сенс у тому? Її не прибрати хочуть, а залякати. Вона не веде жодної справи, при якій треба було б об’єктивно позбавитися людини.

Телефон в руках тріщить від повідомлень. Віра одразу ж дивиться повідомлення. Олексій пересилає їй новину з місцевого пабліка: «Держпродспоживслужба попереджає, що в Україну завезли мандарини з пестицидами. Оператор мав вилучити небезпечну партію протягом двох діб, але деякі мандарини вже встигли продати. Нагадуємо, що треба робити при алергічних реакціях чи інтоксикації…». Слідом начальник питає, чи не з цієї партії Віра нещодавно спробувала цитрусові?

Все можливо.

Віра так і відповідає. Менше однією проблемою — їй легше. Параної слід позбавлятися, поки та не зв’язала зламаний ніготь і замах на її життя. Віра набирає повні легені холодного повітря.

За десять днів новий рік. Говорять, що не можна входити в нього з боргами. А як розібратися з тим, що сніжною лавиною на неї накотилося за останні тижні? Де шукати хоча б одну зачіпку, щоб зняти з таємниць плівку, наче з нової техніки? Віра знає один спосіб: відмовитися відразу від усіх справ. Вигоряння на роботі чи що?

— Віра? — голос лунає з-за спини. Дівчина обертається, вже знаючи, кого там побачить.

— Щось ти, Назаре, зачастив до мене, — хмикає, дивлячись на чоловіка, який швидкими кроками прибирає між ними відстань.

— Я прийшов сказати, що, можливо, вже час подати на розлучення? — Гаєвський вивалює на неї все одразу. 

А розлучитися перед новим роком — це теж борг закрити?

Віра підтискає губи. Мовчить і розглядає Назара. Чоловік із їхньої останньої зустрічі не змінився. Тільки мішки під очима стали більше й шкіра стала нездорового кольору. Чи це так жовте світло ліхтарів лягає?

— Ми вже нічого не зможемо зберегти? 

Віра намагається втримати сльози в межах своїх очей. Плакати на морозі ще не вистачало.

— Навіщо?

— Не знаю. Щоб бути щасливими разом.

— Вір, — Назар втомлений. Вона бачить це в рисах його обличчя, чує в голосі.

— Ти насправді даси все зруйнувати через одну мою дурість?

— Твоя дурість тривала не один день.

— Так, але ж вона була одною.

— Вір, ми це вже обговорювали півтора місяця тому.

— Можливо, зайдеш на чай і ще раз обговоримо? — питає з надією.

Не ховає своїх почуттів за байдужістю. Її рве на частини від безвиході. Де всі ті люди, які говорять, що можна самому будувати своє щастя? Які алгоритми? Ось вона, Віра Гаєвська, готова зараз будувати, стоїть тут в уніформі, з цеглинами й цементом в руках. А далі що?