Одне без одного - Анна Чмутова
— Ти коли в клуб збираєшся?
— За дві години, — Варя знову повертається на кухню. — Я тут святкову вечерю зробила. Може, з тобою посидимо?
— Ти зробила? — хмикає Віра. Сестра умудрялася зварити кашу з макаронів і замість яєчні посмажити підгорілі чипси.
— Гаразд, частину я купила, сир порізала сама, — не сперечається Варя.
Вірі хочеться заплакати. Хвилини їхнього спокійного спілкування можна було б вмістити на дискету. Зараз, після чергового емоційного потрясіння, Гаєвська хоче теплих обіймів і заспокійливі слова. Звісно, жарти з сестрою не можуть замінити їй цього. Але й дружня розмова краще за конкурс «скажи щось саркастичніше».
Вона з’являється на кухні за пару хвилин. Сестра розпаковує прямо за обіднім столом телефон. А поруч стоять тарілки з чимось м’ясним і апетитним, вино в бокалах і сирна нарізка.
— Що за вино? — Віра сідає навпроти сестри. Ось що їй потрібно зараз. Можливо, тільки алкоголь чи транквілізатори допоможуть вирівняти емоційний стан.
— Взяла з твого бару, — відмахується Варя. — І не дивись на мене так! У день народження алкоголь ще не продають.
— Я і не проти. А у мене що, є бар?
— Ну серед трьох пляшок коньяку й текіли у верхньому ящику я все ж знайшла вино. До речі, спасибі за подарунок.
— Та заради Бога.
— Я не очікувала на такий дорогий.
— Ну ще був варіант подарувати тобі стриптизера, — пхикає Віра. — Вип’ємо за твій день народження!
Віра хотіла б зараз вилити в себе весь келих вина навіть без тостів і традиційного зіткнення бокалами. Але зайвих питань від сестри вона зараз не витримає. Нервовий зрив тримається на невидимій павутинці, на яку варто тільки подути й вона розірветься.
За годину сестра йде до своєї кімнати. Не те щоб вечеря вийшла сімейною. Але Вірі зараз іншої й не хотілося. Вино її розслабило й майже прибрало хвилювання.
В останню мить, коли Варя викликає таксі на їхню адресу, Віра не витримує. Біжить до тумбочки в коридорі, де з давніх-давен зберігали все, що не потрібно. Десь тут точно має бути!
— Вір, ти чого? — молодша спостерігає за нею здивованими очима. Звісно, не зрозуміло, куди поділася звична флегматичність Віри. Зараз вона більше схожа на божевільну.
— Зараз, десь тут було, — Віра перебирає все, що потрапляється під руку: — Ось!
Дістає балончик.
— Візьми з собою. Будь ласка.
— Це що? — Варя кривить губи, роздивляючись дивну річ.
— Балончик із перцевим розчином.
— І навіщо?
— Просто хай буде. Тільки обов’язково запам’ятай, де знаходиться розпилювач. Щоб собі в очі не залити, — Віра всовує балончик в руку сестрі. — І ще: якщо доведеться його використати, біжи в протилежний бік від того, де тебе бачила людина.
— Що?
— Ну він буде дезорієнтований і з більшою ймовірністю побіжить туди, де бачив тебе.
— Віра! Ти мене лякаєш.
— Не лякайся. Це просто превентивна міра.
— Гаєвська! — Варя не вірить. — А ну швидко розповіла мені, що трапилося!
— Та нічого не трапилося. Просто йдеш у клуб. Ти бачила довжину своєї сукні?
— Не заговорюй мені зуби. Ті сліди на руці не клієнт тобі залишив?
— Гаразд, сумку намагалися забрати, — зітхає Віра. Казати всієї правди вона не збирається. — Тримай її при собі й пшикай не в очі собі. У тебе вже таксі приїхало, — киває на дисплей телефону.
— Окей. Поговоримо завтра.
Варя застібає пальто, все ж кладе балончик до сумки й виходить із квартири. А Віра вчергове втомлено сідає прямо тут, навпроти злощасного дзеркала. І чому воно не може розповісти, як все було?