Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
Кусачками для нігтів сестри повитягали гвіздочки зі штапиків, обмотали шибку ганчір’ям і дворами рушили додому. Ноги ковзали на закрижанілій і присипаній сніжком дорозі, й Оксана нервувалася та пріла, щораз уявляючи, як упаде і розтрощить скло.
Біля колишньої школи (тепер тут теж містилося якесь німецьке бюро) на бруківці стояв дивак із довгою сивою бородою. Оксана придивилася: він не був аж такий старий, просто сива борода й мішкуватий подертий одяг додавали йому зайвих років двадцять. Закотивши очі та жестикулюючи, дивак розтуляв рот, немов натхненно співає зі сцени, але не чути було ні звуку. Сестри саме минали його, і дивак помітив їх, ґречно уклонився та продовжив виставу. Оксана з несподіванки теж уклонилась і ледь не випустила ношу.
З-за рогу з’явився «Мерседес», він посигналив дивакові, аби той поступився дорогою. Божевільний артист насупився, на мить урвав свою німу виставу та пригрозив машині кулаком.
«Мерседес» зупинився, протилежні від шофера дверцята відчинились, і звідти вистрибнув офіцер. Він стягнув із руки лайкову рукавичку, розстебнув кобуру й дістав револьвер. Двічі вистрілив у дивака, неквапливо сховав зброю і знову вдягнув рукавичку. Машина хряснула дверцятами й від’їхала.
- Ма-ма,- прошепотіла Орися, сповзаючи по стіні. Дивак лежав на бруківці, розкинувши руки. Очі дивились у небо, а вуста були розтулені, наче він доспівував останню ноту.
Оксана ледве вмовила сестру зрушити з місця. З лихим передчуттям вони майже бігли зимовим містом.
Але додому дісталися щасливо. Вставляти шибку вже не мали часу, треба було мчати на роботу.
Якби не Льончик Дунін (Орися не минала нагоди покепкувати з його псевда Перелесник, казала, що воно йому дуже пасує,- і цим начебто применшувала небезпеку, на яку змовники чи не щодня наражалися), не знати, як і жили б сестри: ще восени вони лишилися без роботи, коштів і харчів, а головне - без Arbeitskarten, відсутність яких - пряма дорога на примусові роботи в Німеччину. А Льончик їм загадковим чином улаштував хлібну роботу в бюро інвентаризації. Просто одного дня наказав прийти на восьму годину та звернутися до начальника бюро. З’явилися які-не-які гроші, з’явилися пшоно й горох. Щодня на обід у їдальні видавали тарілку супу й кусень ерзац-хліба.
Сестри йшли повз базар, там уже штовхалися міняйли. Продавали мило, запальнички, цигарки, сало й картоплю. На сало й картоплю сестри навіть не звертали уваги: давно забутий смак. «Подайте, не минайте, бо не мине й вас лиха година!» - незмінне жебрацьке канючення. А як пахли пироги з горохом! Червоні й жовті солодкі півники на паличці - щодня Оксана не могла відвести від них погляду, так ні разу й не бачила, хто ж ними ласує. На біжутерію сестри не заглядалися ніколи.
Дідок-залізничник завів патефон, молодиці-перекупки заслухалися довоєнних пісень Петра Лещенка. Оксана й Орися теж на мить уповільнили крок. Вуста, випереджаючи платівку, перебирають на дотик знайомі слова. Ні, треба йти, треба йти. Розвиднює, і на базарі дедалі відчутніша тиснява.
Криті брезентом вантажівки «опель-бліц» підкотили з трьох вулиць майже безшумно, розвернулися заднім бортом до виходів. Базарна шпана запізніло засвистала, кидаючись урізнобіч. Із кузовів синхронно вистрибнули солдати: каски насунені на очі, в руках гвинтівки. Стискаючи перелякану базарну юрбу в кільце, висмикували з натовпу молодь, перевіряли документи, кивали йти до вантажівок.
Оксана відчувала, як застигла, мов заморожена, Орисина рука в її долоні.
Черга дійшла і до сестер.
Орися, ледь стримуючи тремтіння в пальцях, подала їхні Arbeitskarten. Німець роздивлявся їх занадто пильно, буркнув: мовляв, нема штампу про подовження. Орися шкільною німецькою спробувала пояснити, що штамп мають ставити сьогодні, саме сьогодні тиждень закінчується, Оксана стояла ні жива ні мертва. Німець мовчки тицьнув рукою в напрямку вантажівки, так і не дослухавши Орисиних квапливих пояснень.
На ватяних ногах Оксана попрямувала до вантажівки, ведучи за собою сестру, мов п’яну.
Повезли на біржу, висадили з машин на подвір’ї. Раніше, коли Оксана минала біржу й бачила з’юрмлених у дворі людей, вона була певна: якщо колись теж там опиниться - обов’язково втече. Не може такого бути, щоб із цього подвір’я ніяк не дати драла! Але зараз, стискаючи Орисин лікоть та озираючи паркан і охорону на в’їзді, вона ясно усвідомила: звідси не втечеш.
Надія ж не хотіла складати лапки: не змиюся звідси, зіслизну з дороги! Треба це зробити ще до Житомира, бо там, подейкують, відправний пункт обгороджений колючим дротом, спостережні вишки довкруж. Стережуть солдати з вівчарками. Звідти - тільки у товарняк і на захід… Я не хочу, щоб мене, як бидло, везли у товарняку! Я навіть не зможу Семенові дати про себе знати! Ох, Семене, Семене, безталанний мій наречений, як поїхав ти - так і згинув. Жодного листа, жодного знайомого, який би вістку привіз: живий…
Праворуч од сестер молодичка розмовляла через паркан із підлітком: давала йому настанову збігати до неї додому, повідомити рідних. Вона ще мала надію, що вдасться відкупитись і не їхати. Сестрам відкуплятися не було чим.
До біржі під’їхав автомобіль, франтуватий офіцер вистрибнув на землю, голосно грюкнув дверцятами й побіг у будівлю. Шофер лінькувато прочинив вікно і запалив цигарку «Ланцид». Упівоберта його обличчя, його очі під запаленими повіками видалися Оксані знайомими. Вона штовхнула Орисю ліктем.
Молодша сестра придивилася до шофера.
- Буревісник, точно він,- підтвердила Орися.
- Може, покличемо потихеньку? Допоможе нам вибратися…
- І сам засиплеться?
Оксана зітхнула. Все вона чудово усвідомлювала: тільки не подавати вигляду, що знайомі. Але он там, за парканом, свобода, там зовсім інше повітря - свіже, морозяне, веселе, а вони чекають машин на Житомир, на відправний пункт, і щойно їх повантажать у кузов, життя урветься…
Шофер докурив і кинув недопалок. Двері біржі рвучко розчахнулись і ляснули об стіну, мов їх відчиняли з ноги, німецький офіцер швидким кроком наблизився до автівки та стрибнув усередину.
