Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

- Зачекай, зачекай,- раптом задумливо промовив Майкл,- якщо Роман Данилець шукав невідому поетку й загинув, то її таємниця, певен, загрожує кожному, хто на неї поважиться!

Чотири пари очей тривожно втупились у мене.

Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл - певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.

- А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?

- Були, Майкле, ще й як були.

- І школи поезії були?

- Аякже.

- І виходили переклади з української на інші мови світу?

- Й таке подекуди траплялося.

- І літературознавство як наука…

- …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.

- А чому ж ми нічого про це не знаємо?!

На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…

Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.

Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.

Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.

«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!

Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у мене нема…»

Майкл покликав чергову бібліотекарку:

- А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.

- Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?

Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.

На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.

- Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.

Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.

- То який номер ви шукаєте?

- Тринадцять-десять.

Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній - 1255, ще один аркуш перегорнули - 1286… Я хапнула ротом повітря.

За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

- А хто має доступ до книг обліку? - нарешті оговталась я.

Бібліотекарка округлила очі.

- Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

- Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

- Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

- А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!

Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом