Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі

Здавалося, ніби до неї долинув мій голос. На одну мить вона обернулася. «Це — Кікі», — подумав я. Звісно, нас розділяла певна відстань, було темно, а вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали цей глухий провулок. І все-таки я не сумнівався, що це — Кікі. Помилки не було. І вона знала, що це — я. Вона навіть спробувала всміхнутися до мене.

Та Кікі не зупинилася. Тільки на мить обернулася. І ходи не сповільнила. Йшла далі — й раптом зникла в одній із офісних будівель. За секунд двадцять я заскочив у ті самі двері. Однак забагато спізнився. Стулки ліфта в кінці коридору вже зачинилися. Стрілка на старомодному табло почала повільно відраховувати поверхи. Переводячи подих, я пильно стежив за стрілкою. А та, ледве ворушачись, раптом здригнулася на цифрі «8» і завмерла. І вже більше не рухалася. Я натиснув на кнопку, але передумав і побіг угору найближчими сходами. На півдорозі зіткнувся з адміністратором — сивим самоанцем, що спускався вниз із відром, і мало не збив його з ніг.

— Гей, ви куди? — гукнув він до мене.

— Потім скажу! — відповів я й подався сходами догори.

У порожній будівлі відгонило пилом. Мертву тишу в коридорі неприємно порушували тільки мої кроки. Навколо не було ні душі. На восьмому поверсі я передусім озирнувся на всі боки. Нікого, нічого. Тільки сім чи вісім безликих, ділових дверей уздовж стін коридору. А на кожних дверях — табличка з номером та прізвищем.

Я прочитав усі таблички одна за одною. Та прізвища на них нічого мені не говорили. Торгова фірма, юридична контора, кабінет стоматолога… Всі таблички старі й забруднені. Здавалося, що навіть прізвища на них застарілі й неохайні. Не вірилося, що такі офіси можуть тепер іще когось цікавити. Непривабливі офіси на непривабливому поверсі непривабливої будівлі. Я ще раз перечитав уважно всі таблички, але ніякого зв’язку з Кікі не знайшов. Я застиг у повній розгубленості. І прислухався. Жодного звуку. У будівлі панувала мертва тиша, як на руїнах стародавнього замку.

А потім почувся той звук — цокання каблучків по кахляній підлозі. У безлюдному коридорі з високою стелею воно прокочувалося гучною, сказати б, дивовижною луною. Важкою, немов спогад про прадавні часи. Його перекоти потрясли мене теперішнього. Раптом мені здалося, ніби я сам блукаю по лабіринту нутрощів закам’янілої велетенської тварини, що загинула мільйони років тому. Ніби за збігом якихось обставин я прослизнув крізь щілину в часі й назавжди застряв у цій порожнині.

Звук лунав настільки голосно, що я довго не міг збагнути, звідки він долинає. Та уважно прислухавшись, я зрозумів: із правого кінця коридору. Ступаючи в тенісних кедах якомога легше, я швидко попрямував туди. Цокання каблучків долітало з-поза останніх дверей. Звук начебто линув здалека, але, безсумнівно, з-поза цих дверей. На дверях — жодної вивіски. «Дивно», — подумав я. Ще недавно, коли я оглядав усі двері, тут також висіла табличка. Якому офісу вона належала, я не міг пригадати. Та все-таки вона була. Не сумніваюсь. Якби мені потрапили на очі двері без таблички, я запам’ятав би.

«А може, я бачу сон?» — подумав я. Та це не був сон. Таке не може приснитися. Події безперервно змінювали одна одну. У суворій послідовності. Я побував у торговельній частині Гонолулу, погнався за Кікі й опинився тут. Ніякий це не сон. Це — реальність. Із деякими відхиленнями, це правда. Але реальність залишається реальністю.

Так чи інакше, я вирішив постукати у двері.

Я постукав — і цокання припинилось. Як тільки останній звук завмер у повітрі, все навколо поринуло у глибоку тишу.

Десь із півхвилини я стояв перед дверима. Та нічого не сталося. Каблучки більше не цокали.

Я схопив рукою клямку, набрався духу — і крутнув її. Двері не замкнено. Я легко повернув клямку, і з ледь чутним скрипом двері прочинилися. Усередині було темно, злегка пахло намащеним паркетом. Кімната виявилася абсолютно порожньою. Без меблів, без освітлення. Останні відблиски сонця підфарбовували простір тьмяним синюватим світлом. На підлозі валялося кілька вицвілих газет. У кімнаті — ні душі.

Та от знову почулося цокання каблучків. Чотири кроки, не більше й не менше. А після того — знову тиша.

Цокання начебто долинало звідкілясь справа й трохи зверху. Я перетнув кімнату й біля вікна помітив ще одні двері. Також не замкнені. За ними — сходи. Тримаючись за холодне металеве поруччя, я почав поволі й обережно підніматися навпомацки сходами. Вони виявилися крутими. Напевне, запасними, на випадок пожежі. Кроки долинали звідти. Коли сходи закінчилися, переді мною показалися ще одні двері. Я спробував знайти вимикач, але чогось подібного не намацав. Не було ради: я натрапив рукою на клямку, повернув її — і двері відчинилися.

Кімнату заповнювала темрява. Не те щоб безпросвітна, але така, що фактично нічого не вдавалося розгледіти. Я зрозумів тільки одне: приміщення досить просторе. «Напевне, якийсь пентхауз[44] або склад на мансарді», — уявив я собі. Без вікон, а якщо з вікнами, то з опущеними віконницями. Посередині високої стелі видніло кілька віконечок, схожих на ілюмінатори. Місяць іще не зійшов, і світло через них не проникало. Тільки тьмяне сяйво вуличних ліхтарів ледь-ледь відтінювало контури віконечок, але майже нічого не освітлювало.

Я просунув голову в цю дивну темряву й гукнув:

— Кікі!

Хвильку почекав. Ніякої відповіді.

«Що ж робити?» — подумав я. Заходити в таку пітьму не хотілося — надто темно. Я вагався. І нарешті вирішив іще почекати. Може, очі поступово звикнуть до темряви. Або ще щось станеться.

Як довго я так простояв — не пригадую. Прислухався і вдивлявся в морок. Невдовзі хтозна-звідки до кімнати пробився ледь-ледь помітний промінчик. Невже зійшов місяць? А може, яскравіше запалали вуличні ліхтарі? Я відпустив клямку й поволі, обережно рушив усередину. Гумові підошви кедів шурхотіли за кожним кроком. І цей шурхіт прокочувався у просторі такою ж незрозумілою, навдивовижу нереальною луною, як і недавнє цокання каблучків.

— Кікі! — покликав я ще раз. Ніякої відповіді.

Як і підказувала на самому початку інтуїція, кімната виявилася надзвичайно просторою. Порожньою, із застояним повітрям. Я зупинився посередині й оглянувся довкола. Де-не-де в кутках видніло щось схоже на меблі. І судячи з попелясто-сірих обрисів — начебто диван, стільці, стіл і комод. Дивовижна картина. Меблі зовсім не схожі на себе. Вражало відчуття нереальності. Надто простора кімната і гнітюче мало меблів. Нереальний житловий простір, розширений за допомогою центрифуги.

Я напружив зір, намагаючись помітити де-небудь білу сумку Кікі. Її блакитне плаття, мабуть, розтануло б у